tomoyemore: (nick blinko)
[personal profile] tomoyemore
Я пишу, тому що не хочу забути жодної деталі цих трьох місяців. Пишу, тому що поки не знаю, як з цим всім жити далі. Пишу, тому що кінострічка подій 18-20 лютого навічно засіла в моїй голові, з періодичними вставками попередніх дат. Вона прокручується, коли я закриваю очі, коли дивлюсь у вікно з маршрутки і на людей в метро, коли читаю новинні стрічки, коли розмовляю з людьми. Вчора в неділю, 23 лютого, я вперше заставила себе вийти з дому після того страшного четверга. Заставила, щоб поїхати на вулицю Інститутську і покласти чотири білі троянди для Небесної Сотні. На більше не здатна. Просто тряпка. А ще в цю ніч напилась - вперше за останні три місяці. Зі знайомим, який приїхав хоронити застреленого 20-го числа друга.


20 лютого, розстріляний четвер. Ночую в подруги, недалеко від центру. Тобто не ночую, а лежу кілька годин з закритими очима, як і останні 2 доби. Свідомо не ведусь на уже рефлекторну потребу встати і прочитати новини. Встаю зранку, збираюсь на роботу. В інтернеті незрозуміла інформація про відступ силовиків з Майдану і кілька мертвих там. Викликаю таксі, їду. Силовики таки відступили. Біля стелли зразу ж підключаюсь до процесу наповнення мішків з чорним попелом всього спаленого на лінії вогню за минулі дві доби - на нові барикади. На відстані 5 метрів у купі попелу вибухає світошумова граната. Закладає вухо. Стаю в ланцюг передавати бруківку. Через деякий час мене насильно підміняє хлопець - уже звикла. Іду в інший ланцюг. По Інститутській монотонно рухаються хлопці з білими мішками бруківки й сміттям для барикад. Зі сцени просять підходити вище по Інститутській допомагати будувати верхню барикаду. Іду, людей там зовсім мало. Починаю розбирати бруківку. Підтягуються хлопці, створюємо 2 ланцюги і передаємо бруківку. Спочатку по одній в руки, потім по дві. Руки відвалюються, по дві не витримую, але дивлюсь на старшу жінку в ланцюжку і продовжую. Постріл. З правого боку барикади виносять застреленого хлопця. Медики з почорнілими очима й лицями. Люди показують на вікно в готелі "Україна" - здається, звідти стріляв снайпер. Пацани біжать в готель...

Витягую з кишені відключений телефон. 30 пропущених дзвінків. Знову медики виносять людей. Поруч б'ється в істериці жінка. Питаю, що сталось. "Мого друга вбили, вбили сьогодні мого друга, сотника". Від барикади йде суровий мужчина, в руках щось незрозуміле металеве - каже, "вони в нас АК стріляють, подивіться". Телефоную мамі й збираю на землі кулі й картеч навпроти готелю. Спускаюсь вниз до Макдональдса. Лежать 5 мертвих. Зліва - зовсім хлопчик, з почорнілою трояндою на грудях. Посередині - мужчина, з простреленим чорним бронежилетом. Біля нього - хтось, накритий почорнілим прапором з надписом "Львів". Починаю ревіти - прорвало.

Телефонує знайомий з Самооборони, просить йти геть на найближчу квартиру, щоб приймати поранених. Згодом зрозумію, що мене наглим чином ліквідували на 2 години з Майдану. Тому що Самооборона вже готувалась до того, що всіх перестріляють. Заходжу по дорозі в аптеку - жінки й дівчата  в черзі вигрібають все, що можна, згідно однакового списку. Скальпелі, зажими, крапельниці... На квартирі зустрічаю подругу, яка тільки що з чергування на Євромайдан SOS, з почорнілим лицем. Розповідає, як це - говорити з сім'ями загиблих. Вона лягає на 2 години спати і знову на телефон. А в мене знову бруківка і барикади на Майдані. Вночі їду додому. Через три блок-пости наших патрулів на Академмістечку й повороті на Ірпінь. Хочеться плакати, але на найближчі дні зі сльозами ступор. В маршрутці мужичок поряд починає голосно обурюватись патрулями самооборони. Збс, є на кого скинути відчай цього дня. Мужичок з піною на губах доказує, що через 2-3 дні в Україні буде війна, голод, руїни і т.д. Що йому особисто жилось більш-менш нормально, не найгірше, а тепер буде повний пздц. І що він особисто знімає всі свої гроші та звалює з країни. "Ну от і вали нахєр", аргументовано відповідаю я і замовкаю. Інший світ за майданом ближче, ніж здається.

Приїжджаю, відкриваю інтернет і сиджу там до ранку. Почорнілі квадрати замість фотографій знайомих. Годинами тупо дивлюсь на списки загиблих. І не можу усвідомити, що сталось. Розстріляли. Людей. З фанерними щитами. Людей. Без щитів. Які йшли відтягувати поранених і померлих. Людей. Просто розстріляли. В голову, в шию, в серце. Людей. Таку кількість. Людей. Під ранок лягаю і продовжую дивитись з закритими очима списки і фотографії.

18-19 лютого, доба бою на смерть. Пішла зранку на роботу. Ясно що сиділа на новинній стрічці. Почали з'являтись повідомлення про потребу в медикаментах у приміщенні будинку офіцерів. На роботі виявився запас - поїхали. Віддали ліки, пішли подивитись, що відбувається. Пройшли по Інститутській до перехрестя з Липською і зразу почалась атака силовиків. Побігли назад. На повороті на Кріпосний наші зупинились, перегрупувались і пішли в контратаку. Почався замєс. Жінка-медик з почорнілим лицем вивела пацана зі скривавленою ногою і попросила принести каву. Виходжу з магазину з кавою через пару хвилин, а їх уже нема. Перегрупувалась перша лінія наших, і я перед ними опинилась. Обернулась назад - беркутня стріляє. Обернулась до наших назад - здається, Парубій в першому ряді. Лице закрите бафом Самооборони. Без щита, каски, палки. Далі ми поїхали на роботу за черговими пакетами медикаментів. А в цей час почалась жорстока зачистка. Додзвонились до знайомого з Самооборони - заблокований в Будинку Офіцерів зі своїми, пораненими і трьома мертвими. Повезли медикаменти в будинок профспілок і залишились на Майдані. На Грушевського з Маріїнки виводили і виносили скривавлених, побитих силовиками, людей. Почались дзвінки про зачистку Майдану в рамках антитерористичної операції. Закрили метро.

"Пішли на Інститутську глянем", сказала я. Вийшли до крайньої барикади біля метро. Вилізли наверх. По Інститутській бігли люди. Від силовиків. Багато людей - більшість жінок і старших. Силовики їм в спини кидали гранати. Вхід був один і зовсім вузький. Люди почали перелазити через барикаду, багато падало вниз. Пацан розбивав скло входу в метро. Силовики зупинились перед барикадою. Люди відступили вниз до наступної барикади. Буквально кілька дєрзких пацанів кидали бруківку. Вже потім я дізнаюсь, що на тій барикаді двоє так і залишилось лежати - жінка і чоловік. В цей час силовики за допомогою газу й гранат просочились через вхід і стали перед барикадою. Ми організувались в три ланцюжки і почали знизу передавати бруківку для захисту Жовтневого. Але вже тоді ясно було, що його здача - питання часу. Десь через 10 хвилин Жовтневий здався. Ми відступаєм. Силовики радісно вилазять на міст і кидають бруківкою в натовп людей з моста. Мужчина в натовпі кричить в пустоту: "Дайте нам хоч щось, чим можна тримати захист. Як ми маємо оборонятись?" Снайпер зверху з "Глобуса" починає стріляти в людей. Правда, недовго. Вже потім один пацан мені розповість, що зняв снайпера звідти сивий дєдушка, який бахнув в нього з рушниці з-за дерева. Після чого снайпер швиденько покинув позицію.

З рук силовиків з даху Глобуса полетіли коктейлі Молотова в намети під стеллою. Намети загорілись дуже швидко. Вогнегасників не було. Намагались поливати водою, безуспішно. Якийсь хлопчик вручив мені фанерний щит з тризубом і надписом "Слава Україні! Героям слава!" - в оточенні палаючих наметів і силовиків зверху з коктейлями. Кількість телефонних дзвінків збільшувалась - фінальна зачистка. Пішла на Хрещатик зі щитом віддихатись і морально налаштуватись, що Майдан сьогодні зачистять. Поряд приліг хлопчик років 20 з карабіном в руках. Закрив очі, лице максимально зосереджене.

Далі пам'ять мене підводить хронологічно. Все уривками. Барикада зі сторони Європейської. Атака. Гранати. Гранати. Гранати. Спочатку світошумові - до них всі звикли. Потім, здається, були бойові, тому що я почала здригатись кожного разу після вибуху, перебуваючи далеко не на передовій. Кожні 5-10 хвилин проносять повз скривавлених пацанів з передових. Ведучий зі сцени кричить "Не стріляйте, тут жінки", після чого кричить "Всім жінкам покинути територію Майдану, тільки чоловіки". На забарикадований вихід з метро спускається контужений пацан. Я іду в медпункт в будинок профспілок подивитись, чи не потрібно когось вивезти в польовий госпіталь. На коридорах з обох боків лежать поранені. Дехто уже накритий. В декого білі лиця й сині губи. Виходжу в ступорі. Палаючий БТР. Силовики проривають барикаду з боку Європейської. Горять намети. Починає палати будинок профспілок. Організовується лінія вогню для захисту - від кута профспілок через стеллу. Просять носити на передову все, що горить. І до ранку ми носили. Дерев'яні піддони зі всіх наметів. Дошки. Сміття. Шини. Спочатку за сценою збирали, потім по Хрещатику, потім під КМДА. Збирали залишки коктейлів по всій території, змочували фітілі й носили на передову. Прожектор зі сторони силовиків просто в очі. Постійно працював водомет, гасив полум'я і тудою ж зразу намагались наступати силовики. А пацани зі щитами відбивали атаки. І знову відновлювали лінію вогню.

З'явилась інформація, що до 6 ранку все мають зачистити. І я вчергове змирилась. Тому що з годинки так третьої ночі людей залишалась мінімальна кількість. Не було організованих загонів взагалі - їм вдень і ввечері найбільше ж дісталось при цих всіх зачистках під ВР. Не було броніків й захисту. Були малі пацани в джинсах, кросовках і легких курточках на передовій. Вже потім 18-річний Руслан з Бурштина, який спав у мене вдома з другом після цієї ночі, буде розповідати. Як стояв зі щитом без будь-якого захисту на лінії вогню й водомету. Як стояли вони там годинами, тому що не було кому їх замінити. Як нагріваються від вогню щити і обпікають руки. Як водомет обливає водою, а потім від вогню одяг швидко висихає. Що страшно було тільки тоді, коли кулі відбивались від щитів. Як пацану біля нього поранило ногу осколками гранати, нога кровила. І не було кому його підмінити, щоб він збігав в медпункт перемотав ногу. Зрештою Руслан взяв 2 щити і відправив того в медпункт. Пацан прибіг через 5 хвилин з бинтом і сам собі під щитом перемотав ногу, пояснюючи "Ну нема часу зараз, розумієш". Як інший пацан практично спав на щиті - настільки вони були змучені. Як відстрілювали тоді виключно найактивніших і тих, хто керував процесом. Як зі щитом стояла дівчинка без каски...

В годині 5 ранку закінчилось практично все, що могло горіти. І тоді нас покликав мужчина з наметів Удару і сказав: "Забирайте всі ковдри з намету у вогонь". А я все думала, як же вони спати будуть. Жовтневий захоплено, Український дім захоплено, Будинок Профспілок згорів. Ковдри згоріли. Зі сцени включили Океан Ельзи "Я не здамся без бою" - пісню, яку вони так і не зіграли тоді на концерті на Майдані, хоча люди довго скандували. А потім я 2 рази плакала. Перший раз, коли наступила 6 ранку, а Майдан все ще не було зачищено. А другий раз, коли під час чергового рейду до КМДА в пошуках чогось, що може горіти, побачила загін пацанів в камуфляжах, які бадьоро крокували в сторону передової. Місцевий дідусь спитав їх - "Ви звідки приїхали, хлопці?". На що всі дружно відповіли "Зі Львова". І я плакала, бо це моє місто. Ще не знаючи, скільки з них тут зляже за наступні два дні.

22 січня, середа соборності. Грушевського 19-21 січня. Зараз уже тільки уривки в голові. Палаючі автобуси. Феєрверки. Спочатку пацани організовано по двоє колонами кидають коктейлі. Потім повний хаос. Феєрверки знову. Прожектори. Атаки силовиків. Перемир'я. Коктейлі. Феєрверки. І страшний день соборності, 22 січня.. Проспавши в ту ніч рівно 3 години, встаю зранку і бачу в новинній стрічці фотографію та ім'я першого загиблого. Сергій Нігоян. З'являється відео, де він декламує "Кавказ" Шевченка. Довго реву. Ідемо на Майдан. Люди навколо зі звичайними лицями прямують на роботу. "Ще ніхто не знає. Ніхто не знає, що сталось". А пишуть уже про двох померлих. Я свято переконана, що силовики теж не знають, що вбиті люди. Їм просто треба сказати - і вони відступлять. Треба робити плакат.

Прямуємо на Грушевського. Підступаємо впритул до силовиків. Якийсь хлопчина поряд кричить на них. Беркут з-за трьох рядів ввшників огризається: "Бєндеровци ви, со Львова навєрноє всє". А я кажу до найближчого: "А чого ж ви тут сьогодні вночі вбили хлопця з Дніпропетровської області?" Чекаючи від нього реакції шоку і заперечення. Але дядя в формі спокійно відповідає: "А зачєм он тут стоял?". Приходить дуже суворе усвідомлення, що вони все знають. Мало того, це було зроблено їхніми руками. Все-таки іду в "Два гуся" малювати плакат про три смерті. Тільки почала - зразу шум. Дивлюсь у вікно - біжать люди по Хрещатику в напрямку Майдану. Атака. Пузатий вусатий охоронець закриває вхід в заклад. Я в дикому ахуї намагаюсь достукатись до його совісті, на що отримую відповідь - "А кто потом платіть будєт за погром?" Через 5 хвилин тьотя-адміністратор по телефону отримує наказ від власника закладу відкрити двері. Іду на Майдан. Грушевського уже не наша.



Повідомлення про зачистку. Всі магазини внизу в "Глобусі" уже закриті. Мобілізація Самооборони. Хлопці шикуються. Саморобний захист на ногах і руках - шматки каріматів обмотаних скотчем. Будівельні каски, закріплені на голові тим же скотчем. Фанерні щити. Дерев'яні палки в руках. Так за них страшно. За весь цей час кожен з них, незнайомих, став рідним. Ріднішим, ніж більшість людей з штучно створених соціальних груп впродовж всього життя. Ось ідуть 4 хлопців в однакових мотоциклетних шлемах і чорних куртках на вилазку до Грушевського через Жовтневий. Вже потім вдома побачу на відео, як одного з них силовики місять кийками. Ось жінка років 50-ти рветься за барикаду з дерев'яною палкою. Мужчина її не пускає, а вона у відповідь: "Та ви не розумієте, я мішки з картоплею тягаю кожен день, я цей беркут буду зубами гризти". Десь опівночі телефонують знайомі, що їх затримали біля відділення СБУ 8 людей в цивільному. Біжимо туди. На виході з метро Арсенальної стоять 100 штук тітушок. Робимо покер-фейси і проходимо повз. Прибігли, витягаю фотоапарат, прошу представитись на камеру. Мужчина до мене "Что вы меня снимаете, девушка, я вам что, разрешал себя снимать?". Як людей затримувати, то їм не треба дозволу, а як знімати цей процес - так уже треба дозвіл. Відпускають зі словами "Идите и не оглядывайтесь".

Диктаторські закони 16 січня під назвою "Ну ахуєть тєпєрь" - відмінено. І якесь дуже болісне відчуття, що занадто дорогою ціною дісталась нам ця відміна законів - мінімум 4 смертями, величезною кількістю побитих і ув'язнених. Неповернення, яке на той час здавалось найгіршим, яке тільки може бути.

З 10 на 11 січня, ніч блокади Беркуту. Ніч під Святошинським райвідділком, ініційована автомайданом. Впадаю разом зі всіма у хвилю взаємної ненависті. Ненависть. Ненависть наша до беркутні і ненависть беркутні до нас за те, що заставляли їх зняти маски. При чому в беркутні початково був страх. Навіть після відданого наказу їх командирів відкрити лиця абсолютна більшість з них наказ не виконала. Вони ховались за шлеми, за маски, за своїх колег, закривали обличчя руками. А після проходження коридором і злісного шипіння з-за грат території райвідділу про "попускалово" і "мєсть", розумію, що це для них перша точка неповернення. А те, що згодом ці падли зробили з Автомайданом - вводить в стан ще більшої ненависті. Задумуюсь після тої ночі, до чого може привести таке систематичне накопичення ненависті з обох сторін. Неспокійно.



Активний період бойкоту ригів. Почали з роздачі листівок під берковецьким "Епіцентром", на свята роздавали їх же в рідному місті Львові, потім знову столичні супермаркети і недільні майдани. В студентські роки зневажала підробіток у вигляді роздачі рекламних листівок в силу соціопатії. Все повертається і компенсується в цьому житті. А ще була температура за 40 після холдоних ночей на Майдані, крапельниці. І кожну-кожнісіньку ніч снилась зачистка Майдану в різних варіаціях, від чого прокидалась зранку в холодному поті. І ейфорія під час довгоочікуваної поїздки в Межигір'я - таку кількість прекрасного народу, зібраного разом, вже давно не зустрічала.

11 грудня, штурм Майдану. Тягнулись позмінно дні на профспілковій кухні й ночі на майдані з усвідомленням того, що зачистка - лише питання часу. Вночі 11 грудня відсипались вдома. Пів другої ночі розбудив кіт. Полізла спросоння в інтернет. Початок зачистки. Поїхали. Люди стягувались до Майдану. Штурм на Інститутській. Саме там і тоді я на власні очі вперше побачила значення слова "героїзм" в дії. І зрозуміла, що наші будуть йти до кінця. Будь-якою ціною. Коли силовики посунули наших метрів на 10, я просто не змогла на це дивитись і пішла під сцену. А хлопці могли, продовжувати стояти і тримати натиск. І наступила  чергова точка неповернення.

1 грудня, пройобана неділя Банкової. Чітке розуміння, що з такою кількістю народу, який по дорозі просто кидається на беркутню, можна як мінімум зробити спробу змінити владу уже тут і зараз. Доки влада не підготувалась до такого розвитку подій. Банкова.
- Ну зараз, ще трохи, люди з Майдану підтягнуться. 1/10 від загальної кількості вистачить, щоб затоптати ці 6 рядів силовиків.
Не підтягнулись. Залишались "провокатори", якими їх зробили т.зв. лідери в ту першу неділю на сцені Майдану, коли не послали людей на Банкову. Тому що коли в дєрзких пацанів на передовій нема за плечима хоча б кількох десятків тисяч народу, ясно що вони стають радикалами і провокаторами, і ясно що їх разом з перехожими там просто переб'ють.



Тоді ж перший раз відчула, що таке газ і що він буває різних видів. Саме відтоді в моєму рюкзаку на найближчі три місяці оселився набір юного мітингувальника - шлем, окуляри, вугільний респіратор, газовий балончик. Тоді ж зрозуміла, як це - коли йдеш в одну сторону шукати тата, який прийшов сюди шукати тебе. Люди починають бігти назустріч. І ти несвідомо розвертаєшся і пів хвилини біжиш разом з ними. Через пів хвилини нарешті включається розум. І розвертаєшся назад. А тато нарешті бере телефон і, захекавшись, каже: "біжу кудись ховатись, за мною біжить беркут".

30 листопада, розгін Майдану. 29 ввечері після виступів опозиції опинилась в стані першого жорсткого розчарування - уже ж готувались пройтись в Межигір"я з пламєнним прівєтом самі знаєте кому, а тут перший хуяк зі сцени і облом. Тому до другої ночі любувались в центрі скупченням Беркуту біля Жовтневого, щоб розвіятись. Після новин о 6 ранку наступила перша точка неповернення. Простояли наступну суботу на Михайлівській площі з машиною, наповненою бруківкою і арматурою. Покер фейс. Тому що, як казав класик, "єдине, що має над системою владу - це булижник, зброя пролетаріату".

До 30 листопада з'являлась подекуди на мітинги з плакатом з зображенням чинного прєзідєнта і надписом "Karma police, arrest this man". Десь 27 листопада давала на вулиці інтерв"ю журналісту Financial Times приблизно так:
- Ви за євроінтеграцію?
- На даний час я за зміну цієї влади, тому що вона ні до чого доброго нас не привела і не приведе.
- А як змінити зараз цю владу?
- Еееее (ступор), ну вивести під руки, тому що самостійно не підуть.



P.S. Вивели під руки. Амінь. Але занадто високою ціною. Тому я не розумію зараз значення слова "перемога". Я не знаю, чи зможу колись в житті прийняти ці всі смерті - глухого параолімпійця, викладача рідного університету, двох альпіністів, батьків малих дітей, 17-річного хлопця та всіх інших. Не знаю, чи зможу прийняти смерті застрелених, забитих до смерті кийками, спалених в будинку профсоюзів, закатованих владою і силовиками. Не знаю, чи пройде хоч колись ненависть до тих, хто віддавав накази і їх виконував. Чи до тих, для кого ця революція не стала особистою.

А на закінчення напишу все-таки пафосні речі. Ці три місяці показали мені, що для зміни системи ні в якому разі не має бути пофіг чи в лом чи "інший зробить". Кожного дня. Не мовчати. Робити. Самому. Цього мене навчили люди навколо за ці три місяці. А події 18-20 лютого показали мені, що ні в якому разі не можна боятись щось робити. Тому що навколо були і є люди, яким страх не заважає під кулями стояти на передовій, йти в атаку, відтягувати поранених і застрелених, вмирати за зміни на краще в цій країні. І про це я буду пам'ятати до кінця життя. Героям слава!

Profile

tomoyemore: (Default)
tomoyemore

March 2015

S M T W T F S
1234567
89 1011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 04:38 am
Powered by Dreamwidth Studios