tomoyemore: (sigur ros)
Сиджу в інтернет-клубі м. Красноармєйск Донецької обл. Справа від мене сидить хлопчик років під 30, який вже третю годину поспіль дивиться порно-відєо онлайн. З його навушників доносяться характерні стогони, на вулиці -15, а туалет в принципі відсутній. Загадки чоловічої фізіології. Зліва від мене сидить дівчинка років під 30, яка реєструється на сайті знайомств. В графі "Улюблені телешоу" вона ретельно набирає - "инфошок", "битва екстрасенсов", "зроби мені смішно", "дом-2". В графі "Улюблені книги" пише "читаю только журналы". А я сиджу поміж них і з сумом усвідомлюю, наскільки лишньою виявилась на цьому кріслі. 
tomoyemore: (ya)
Нарешті почався довгоочікуваний період вєловилазок на вихідні та відряджень по східних областях в будні. Нарешті можна вилізти з-за компа і переконатись, що світ поза двійковим кодуванням таки існує. І цей світ інколи підносить неочікувано приємні сюрпризи.

Взяти до прикладу поїзд "Київ-Кривий Ріг". Погодьтеся, що від традиційних співрозмовників у ньому не можна очікувати нічого більшого , ніж пропозицій "випіть ггг півка ггг" і прєдложєній вищого пілотажу в стілє "а давай-ка я тєбє по рукє пагадаю ілі по глазам, любовь тєбя ждьот в поєздє" - хєроманти хрєнові. Тим не менше, тиждень тому саме в такому поїзді я отримала чотиригодинну розмову з юристом про Джармуша, Кітано, Тарковского й іже с німі.

Проте, світ може й дуже жостко тебе опустити, особливо на подібній хвилі закоханості в людство. Що і сталось зі мною буквально вчора.

Електричка "Маріуполь-Ясинувата". 3,5 год. в дорозі з чудесними краєвидами териконів і запустілих сіл Донецької обл. за вікном. Перед тобою - вимучені життям люди, душевні до неможливості. Я хоч і періодично за сепарацію - Донеччини і Луганщини так точно, але бачили б ви, як в день після оголошення результатів останніх виборів президента, у цій обдертій електричці такі ж обдерті люди з гарящімі глазамі розпивали дешеве шампанське з горла всім вагоном!!!

Але повернемось до подій вчорашнього дня. Шкандибаючи, підсідає в електричці до мене навпроти дєдушка, років етак 70-80, обдертий, потертий, з запахом місячної немитості. Сором"язливо кладе біля себе такий же потертий, обдертий, зі ще серйознішим запахом рюзкачок. Не бомж, просто вєтхій дєдушка з села. Яко істінний любітєль периферії та гордий альтруїст, я залишаюся сидіти на місці й медитативно відключаю нюхові рецептори. Заглиблююсь у книжку, в період Вікторіанської Англії, коли з борделю витягають гіпертротрофовану самку тритона й садять на трон. Вуха розривають свіженько-смачненькі The Dead Weather.

А дєдушці якось не ймьотся. Він явно прагне розмови з молодим поколінням. Панятне діло, я не сноб якийсь псевдоінтелектуальний, щоб проміняти душевне спілкування на музику і чтиво. Тому зав'язується мила розмова. Під час розмови дєдушка постійно нахиляється до мене (слух не той вже), і помаленьку від цих атак запаху мене починає пробивати на нудоту. А дєдушка традиційно скаржиться на жизнь, голодуху, розруху, палітіку, маладьож. Я співчутливо усміхаюсь. Відсуваюсь від дєдушки в передчутті обморочного припадку. Обдумую стратегію відступу. Вирішую перед відступом віддати голодному дєдушці цукерки і пічєнько, які завалялись в рюкзаку.

А в цей момент... Дєдушка підступно кладе свою викручену артритами руку мені на коліно... Нагинається в черговий раз до мене, підтримуючи іншою рукою скручену ревматизмом спину... Сором'язливо усміхається, показуючи підгнивші до ясен зуби. І промовляє...

"Мілая дєвушка, а я вас прівлєкаю, как мужчіна?"

Німа сцена. Завіса.

Але я не розчаровуюсь. Вірю, що мені в поїздах ще трапиться випадковий співрозмовник, з яким можна буде обговорити дилему "трансгуманізм-енвайронменталізм", недоліки й переваги наукового імморталізму, реалістичність обмеження роботехніки законами Азімова, поділитись мріями про телепортацію й життя на надпланеті системи Gliese 667 з двома сонцями. 

tomoyemore: (ya)

Люди вдома

З одного боку, люди вдома скурюються і спиваються. Не покидає враження, що дружиш з наркологічним диспансером (с). В перервах між атхадняками, на їх обличчях блаженні усмішки, ніби вони точно щось знають – те, що тобі не дано, тільки посвяченим. Буковскі, Довлатов, Керуак, Сід і Джиммі, Вєнєчка Єрофєєв точно щось знали.

З іншого боку, люди вдома мають сім’ї та виховують по двійко дітей. В перервах між домашніми клопотами, нестачею грошей, заколисуванням малят і підробітками в інтернеті по ночах, на їхніх обличчях ті ж самі блаженні усмішки, ніби вони точно щось знають – те, що тобі не дано, тільки посвяченим.

А ще є ті, хто зависли десь посередині – непосвячені. Це так, ніби балансувати на вузькому канаті. І добре, коли принаймні усвідомлюєш, куди і заради чого йдеш. Головне, перейти бар"єр соліпсизму. А може, нуйогонах, вніз-галавой-пращяй-шар-зємной – в один або другий бік. Тільки як потім звідти вилізти назад?

Ну але це все до того, що я вас люблю і скучаю (змахуючи слєзу).

Тростян
Суцільні обломи зі снігом і обмеженість в часі призвели до неможливості поїхати на Драг і Бук. Довелося відкатати на Тростяні. Ну що можна сказати? За 9 років моєї відсутності там пачьті ніхєра не змінилося. Вам хочеться захопливих атракцій?

Проїхатись на уазіку по дорозі на Тростян і зрозуміти, що «в ямах на дорогах виновны черви, которые живут под асфальтом и долбут его изнутри»? Простояти 2 години в черзі на кріселку? Слалом-гігант між мєсних і панаєхавших, які катаються виключно на санках і надувних подушках? Почути, рушаючи на бугелі, навздогін оце миле «впєрьод, блядь» від мєсного бугєльщіка зі святковим перегаром і зрадіти, що це було не «впєрьод нахуй». Зрозуміти, як можна кататись при повній відсутності снігу, а наявності лише льоду, болота, кочок і трави по пояс? Проїхатися по кінському гівні на західному траверсі? Зрештою, наткнутися на цьому ж вузькому траверсі на коня, запряженому саньми з туристами, який вигулькує з-за повороту?

Хочеться? Вам звісно в Славськ! На Тростян! На істинно величну й прекрасну Гору, яка не знає ратраків, сніжних пушок і мінімальних капіталовкладень останніх 30 років, проте за один сезон забезпечує 80 відсотків населення Славська та ближніх сіл матеріальною базою на цілий рік. А також не перестає тішити своєю наявністю любителів бюджетного зимового відпочинку м. Львова та Стрия.

За...бало!
Отак і живьом. В країні нєпуганих ідіотів. В країні Тигрюлі з месіанським ухилом, Кавунія-розфарбувати-країну, Таксказаць-зекопрофєсора-з-святомученицьким-свєтящімсяізнутрі-ликом-на-постерах-очудєсафаташопа, й Нинідіючого, який чомусь вважає бджолярство важливішим за економічну жопу нев..бенних масштабів на рідній неньці. А свою жопу для голосування я підніму тільки тоді, коли з"явиться кандидат, який спробує декілька тижнів переночувати на вулиці зимою при -20, вкриваючись картонними коробками. Так як один знайомий дєдушка, який все життя чесно відпрацював настройщиком музичних інструментів, щоб опинитися на вулиці з мінімальною пенсією для харчування вряди-годи.

Прарвьомся :)

tomoyemore: (Default)
Сталіца. Робота. Робота у правильній сфері, з отриманням правильного досвіду і правильних навиків, з регіональними поїздками й виробленням чіткої цілісної картини - як це все має функціонувати.

Дауншифтінг має якусь вартість тільки тоді, коли є звідки падати вниз.

Тим не менше, кожного дня свідомо запливаю у свою перегородку акваріуму, гіпнотично втикаю 8-10 годин в монітор, помахуючи плавниками, і забуваю, що "this machine will not communicate". Гнати з сьострами, розкиданими по світу, можна тільки ізрєдка в гуглтоці. Ганяти цивілізуху можна тільки зі штучним разумом вдома в кімнаті а-ля "циркулирующая вихревая энтропия". Вибір між Шелдоном Купером - Еріком Картманом з одного боку, й Полом ді Філіппо - Італо Звево з іншого, завжди падає на першу зв"язку. А стояти під водоспадом Анхель, розглядати міграції лососів під водою, втикати на життя сніжних барсів в Гімалаях, отримати весь світ під ногами на шеститисячниках можна й надалі, сцуко, тільки через Discovery і National Geographic.

Але насправді це все фігня.

Тому що скоро я привезу багато периферійно-трешових фоточок з важкодоступних закутків України

Тому що з першого авансу я нарешті куплю собі черговий -надцятий мп3-плеєр і затички в вуха, щоб черговий раз їх поламати або загубити. А з перших зарплат - e-book, gps, заколку з квіточкою і вбудованим блютузом "penny blossom", абонемент в спортзал, нормальний вєл.

Тому що на Буковелі сніг, а приємна дилема "дошка-дві дошки" до кінця ще не вирішена. Святковий сезон + вихідні, звичайно ж, але якщо є бабло - то це, зрештою, не так і важливо.

Тому що не минуло й місяця після перезавантаження слухових рецепторів на концертах "Нєгрузовіків" і "Мои ракеты вверх", а вже 13 листопада, в Галереї Лавра, мій мозок дефрагментує Кіріл Іванов з "Самое большое простое число" і "Ёлочные игрушки".

tomoyemore: (Default)

Концерти останнього часу, які необхідно занотувати, час від часу переглядати й тішитись – це було!

1.       Charles Gayle, 17.10.2008, Запоріжжя. Саме його тенор-саксофон, контрабас Хілларда Гріна й тарілки Клауса Кугеля безнадійно й безповоротно підсадили мене на фрі-джаз. Це однозначно найсвобідніша музика в світі.  
 

2.       Sigur Ros, 26.08.2008, Санкт-Петербург. Вдруге, в місті кольору мокрого асфальту – теозіс рівно на час концерту.
 

3.       Дельфин, 01.03.2009, Київ. Концерт у перший день весни і другий найбезвихідніший день мого життя, й така ж безвихідна музика. «И свое отраженье в мелкой глади воды я прицельно разрушу белой пеной слюны». Безвихідна й геніальна.   
 

4.       Сплин, 04.04.2009, Київ. Фанатизм юності не відродився, зате трансформувався у шось таке нєжне і трєпєтне.  З Васільєвим хочеться сидіти поряд на прокуреній кухоньці однокімнатного гадюшника в околицях Пітєра ночь напрольот, слухати касетні записи на старенькій магнітолі, триндіти а жизні, а під ранок на лавочці споглядати сонних людей, які автоматично виповзають на роботу (Сєрьожа Спб-Масква прівєт).
 

5.       Dalai Lama, 05.04.2009, Київ. Вони вже дико прекрасні, а потенційно ще й хедлайнери на Glastonbury in a couple of years :).
 

6.       Lюк, 30.05.2009, Львів. Оля Чакраборті душевна до неможливості, пацани виглядом і звуком рвуть в тряпки. Абсолютно неавтарітєтно заявляю, що на даний час Грузовики й Люки по Україні впєрєді планєти всєй.

А ще часто згадую і буду згадувати Sziget 2006, де за 7 днів сотворилось розуміння, що музика – одна з трьох найважливіших речей в цьому житті. Допомогли в цьому навіть не стільки конкретні відвідані чи пропущені групи (типу Radiohead, Iggy Pop & Robert Plant, Placebo & FF, Prodigy & Ministry, The Exploited & Sick of It All, Gogol Bordello & Лєнінград, Дєті Пікассо & The Orb, Gamma Ray & Cathedral, Горан Бреговіч і Бобан Марковіч), а радше загальна музична істерія навколо і всередині.  

А ще продам шмат простудженої нирки за концерти «Самое большое простое число» і «Tequilajazzz». And may your wishes all be simple...
 

tomoyemore: (Default)
Свєта - масквічька. В Москві зустріла Сєрьожу з Запоріжжя, який на пероні перед від"їздом поставив їй запитання: "Їдеш зі мною в Україну?".

І Свєта поїхала. Тому що любов з мутним майбутнім на одній шальці терезів, сцуко, явно переважує розлучених батьків-алкоголіків та омріяну з дитинства роботу в московському цирку на іншій шальці.

4 роки Свєта і Сєрьожа прожили на вулицях Запоріжжя. Спали під одним килимом, вкриваючись від дощу та гріючи ноги бездомними котами і собаками. Ділили на двох люки, теплотраси, закинуті будівлі, підвали, дахи, стрєльнуті цигарки, недопалки, блєваші, крадене бабло, випраний при першій можливості одяг (вони не бомжі, вони бродяги). І безпробудно бухали - тому що справжня-нах-романтика в цьому житті, сцуко, на запах як оббльована свобода, на дотик як закривавлені ласки, на вигляд як печінковий цироз і відбита селезінка, а на смак як заслинені ранкові поцілунки, приправлені дешевоалкогольним перегаром.

А однієї ночі Свєта впала в закинуту шахту на каміння і бите скло, з висоти 8 метрів.
Сєрьожа зійшов туди, ліг біля Свєти і помер.

Свєта пролежала в шахті разом з ним три доби. Зламана в кількох місцях нога не дозволяла встати. Виніс її звідти на руках підліток-граффітчик, який заблукав там в пошуках стін для малювання. 

Після лікарні й накладеного гіпсу Свєта жила в нас 2 місяці. Читала вголос з компа кримінальні мелодрами, малювала кольорових папуг, розмальовувала коней, набирала одним пальцем листи Сєрьожі та плакала ночами в подушку. На її прохання ми їздили в закинуту будівлю з шахтою перевіряти - лежить він там ще чи ні, на її прохання ставили за нього свічки в церквах. І вона ж одного разу за чаєм сказала, що 4 роки вуличного життя з Сєрьожою були найкращими зі всіх її 28 грьобаних літ.



tomoyemore: (Default)
Парашут – штука суперечлива. Клаптики землі, як на мапі – неймовірно красиво. Поганий вестибюлярний апарат – неймовірно хєрово.
 
На позначці 300 м згадалось як зі мною у віці 6-7 років без кількох целофанових кульочків батьки в АН не сідали. На позначці 500 м гостро переслідували два суперечливих бажання: а) загадити літак б) вистрибнути з нього нафіг, щоб уникнути долі першого. На позначці 700 м бажання вистрибнути з літака перетворилось на нав’язливу ідею. Інструктор певно ше не бачив таких благальних очей і молитовних жестів, які вказували на двері. На позначці 900 м все сталось, і отой крок був зовсім не страшним, дякуючи все тому ж вестибюлярному апарату.  
 
Далі декілька матів, бо дико трясе, декілька повітряних обертів через голову, стабілізація і час висмикувати червоне кільце. Урааа, думалось в небі. Шкода, думалось на землі. Вільне падіння після стабілізації – це, напевно, прекрасно. 

Далі купол парашуту Д5 1985 р.в. над головою, розчєковка запаски, щасливі крики „аааааа” під впливом порції адреналіну (порція кстаті менша, ніж при банджі-джампінгу). І земля, що наближається... Від візуального задоволення хочеться розслабитись і махати ногами. Потім згадуєш, що прямо перед нами двоє чуваків при приземленні зламали по одній нозі, а ще один чувак умудрився зламати дві ноги одночасно. Тому зі складеними за всіма правилами ногами, при відсутності вітру, виходить екстрам’яке приземлення на зоране поле.

А в цей час... бойова подруга Тетянка з вагою 45 кг ще довго висіла в повітрі, насолоджуючись краєвидами, після чого приземлилась на відстані двох метрів від хреста, де загинув спортсмен-парашутист...

Корочє прикольно, бо де ше можна походити в савєцкому шлємі для танкістів, насолодитися заохочувальними байками інструкторів про парашутистів мертвих-поламаних-висячих-добу-на-дереві, відчути себе спочатку какашкою, якою кидає в різні сторони, а потім осіннім листячком, яке помалу падає з дерева на землю, встигаючи при цьому насолодитися першим і останнім польотом перед довічним гниттям-розкладанням на землі ггг.


медузи якісь в морі

tomoyemore: (Default)
Офісна робота перекриває дихальні шляхи, всі симптоми офісної асфіксії. 
Хочеться вічного – свободи й пір’їнку з крила синьої птахи.

Тоді алкогольну й димозалежність змітає бажання робити щось світле, хороше, потрібне.
Приступ мізантропії чергується з приступом філантропії (падли й сволочі навколо стають милими й добрими створіннями).
Ідея набуває значення і видимих форм, ідея на якийсь період затьмарює приреченість і безвихідність життя.

Ну і пофіг, що після закінчення все повернеться на круги своя.
Ну і пофіг, що результати в глобальному масштабі нульові.
Пташку ж можна спіймати в сильце, розмалювати їй крила синьою фарбою, випустити, і тоді всім буде щастя... Хай навіть мильнобульбашкове щастя...

Під катом - діти зі шматками Львова, замків Львівщини та мильних бульбашків )



Авторство фотографій: Назар Трикоза
Екскурсія по Львову: [info]kotyfasolko


tomoyemore: (Default)

теоретичне розкриття концепції емо-лузерства )


 

Присвячується з клятвою довічної любові моїм дорогим емо-лузерам
(клятву скріплено щедрою емо-лузерською сльозою)

tomoyemore: (Default)
Одного дня я поїду в Індію. І перше, що я там побачу - це будуть літаючі слони.

- Чуваки, - скажу я їм, - покатайте мене, будь-ласка. Я ще ніколи не бачила літаючих слонів. В нас слони живуть тільки в клітках, тому не літають. 
 
Один з них спуститься вниз, підніме мене хоботом на спину і ми полетимо. Поважно, розмірено, не поспішаючи. Ми пролітатимемо над засніженими Гімалаями, священними водами Гангу, Інду й Брахмапутри, оспіваним Тадж-Махалом, пляжами Гоа, плантаціями чаю у штатах Панджабі, Гуджарат і Раджастан.

Попіл і сніг на землі, попіл і сніг в повітрі, попіл і сніг в небі. Я обніматиму слона міцно-міцно і нарешті зрозумію, що вміння літати не залежить від наявності літального апарату. Літати починаєш, коли відмовляють гальма і внутрішня свобода виривається назовні. 

Там - багато свободи )



 
tomoyemore: (Default)
Історія 1. Емо-кор. ТЦ „Шувар”. На вулиці в рядочок стоять старенькі бабці в теплих хустках і кожухах. Перед ними – перевернуті картонні коробки, на яких лежать кілька зубчиків часнику, або шматки гарбуза, або маленькі зморщені яблучка, інколи молоко в брудних пластикових пляшках. Бабцям холодно. Очі в бабць сльозяться – чи то від зимового морозу, чи то від усвідомлення свого лузерства. Авжеж, хто з них міг подумати, що на схилі літ їм доведеться торгувати на морозі яблучками і часником. От і остання бабця в ряді, перед нею - три китиці калини. Бабця дивиться на світ вологими очима. Ліва рука бабці опирається на паличку, бо стояти цілий день не так вже й легко. Права рука бабці простягнута до цього світу. Три китиці калини – це занадто мало.
 
Історія 2. Дарк ембіент. Продуктовий магазин „Дари моря”. З відстані півтора метрів вітрини пильно розглядає пристойно вдягнений дідусь років 70. Ближче не підходить. Високий чоловік звертається до нього: „Грошей нема щось купити? Тому так дивишся?”. Дідусь скрушно похитує головою і порепаним зморщеним обличчям стікає сльозинка. Дідусеві соромно. Високий чоловік продовжує: „Підійди завтра сюди в той самий час, мені зарплату дадуть і я з тобою поділюся”. Дідусь тихо шепче „Дякую” і поспіхом виходить з магазину. Що сильніше – сором чи голод?
 
Історія 3. Треш. Майже порожній трамвай № 2. На кріслі попереду сидить чоловік років 40. Сидить рівно, погляд з претензією на благородство спрямований кудись вдаль. Через 5 хвилин чую характерний звук дзюрчання і помічаю, що в мене під ногами щось тече. Відходжу вбік. Чоловік пісяє в штани, по кріслі, на підлогу. Рівна постава не змінюється. Благородний погляд залишається спрямованим вдаль. „Алкоголь, твою мать”.
 
tomoyemore: (Default)
Нарешті цього літа, пожертвувавши тижнем відпустки з трьох законних, нам з Надійкою ака kompaszemnoj вдалося відвідати Шипіт, український Вудсток, місце героїчного, оспіваного в сагах, подвигу панків з Шостки.

Розширена хроніка подій )

Profile

tomoyemore: (Default)
tomoyemore

March 2015

S M T W T F S
1234567
89 1011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 04:38 am
Powered by Dreamwidth Studios