tomoyemore: (Default)
Трохи з поїздок в ДНР. Переселенців залишу на потім.


Як завжди, щоб не забути ) 

Будівля дитячої поліклініки після обстрілів

tomoyemore: (nick blinko)
Коли за останніх півтора місяці кожного тижня по дві ночі проводиш на верхніх полках поїздів за маршрутом "Київ-Донбас-Київ" - в якийсь момент просочуєшся поїздами. Запахом колії позасанітарних зон. Впевненими поглядами красивих блондинистих провідниць, які не менш впевнено виходять курити в основний тамбур кожні 20 хвилин. Стуком пластикових стаканчиків з коньяком, якими чокаються знизу за столиком троє жінок-гінекологів. Діалогами з сусіднього купе на кшталт - "а если не пить и жене не изменять, то для чего, Вася, жить тогда?" Стає холодно. 

Проносяться уєздні донбаські містечка за вікном маршруток. Засніжені, з чорними борознами терикони - донбаські піраміди, величні пам'ятки похоронного мистецтва східного регіону. Почорнілі привиди діючих і недіючих шахт. Засипані листопадовим снігом і вугільним пилом, напіврозвалені хатини без видимих ознак людьского життя. Так починається ядерна зима на Донбасі. Точно така як в Фєнічєва:
Что я буду делать с тобой такой ядерной зимой
После первого термоядерного удара?
Что я буду делать с тобой такой ядерной зимой
Придет еще термоядерных ударов пара.
Что я буду делать с тобой такой ядерной зимой
Неземными цветами нас накроет божья кара,
Что я буду делать с тобой такой,
Той неизбежной, бесконечной ядерной зимой...

А на вокзалах і автостанціях, вбиваючи час, можна довго дивитись на людей в процесі зрощення з кріслами, і згадувати Міллера: "Не правда ли, они сидят как упавшие духом ангелы -- с поникшими крыльями и больными желудками? Не в те ли извечные несколько минут, когда они обречены оставаться наедине с собой, их крылья обретают опору в виде зонтичных спиц?" Правда, Генрі, правда. Тільки оті спиці від парасоль такі ламкі - особливо в очікуванні ядерної зими на Донбасі.

Електроширка. Черговий винахід обдарованих талантом до науки хімії випускників шкіл, пту і хімічних факультетів. 15 гривень за собівартістю = 10 кубометрів такого всепоглинаючого щастя, що організм не витримує й починає сочитись назовні гноєм. К. лежить в стаціонарі маленької лікарні уєздного города Д., з прогнившою до кістки ключицею. Лежить, дивиться в стелю і час від часу зіщулюється, відчуваючи швидкий прихід ядерної зими на Донбас. 

Дєд І. шкандибає в масці на костурах з палати стаціонару протитуберкульозного диспансеру уєздного города К. Худий як тріска, як і зрештою всі пацієнти тубстаціонарів. Біла маска на фоні лиця землистого кольору і впалих почорнілих очей виглядає занадто контрастно. В дєда ВІЛ, активна форма туберкульозу, гепатит С, вбита повністю печінка і ще безліч супутніх захворювань. Лікарі запевняють, що скоро кінець. А дєд з впевненістю каже: "Та ну, дочь, поживу еще, футбол так хочеться поганять" - і з ненавистю копає один з костурів. Тільки щоб йому цієї ненависті вистарчило пережити ядерну зиму на Донбасі.  

В виправній колонії уєздного города М. працює Анатольїч. Йому під 40, без сім'ї, без рідних, живе на території колонії, сильно заїкається. За відсутності медико-санітарної частини там, заміняє в'язням і лікаря, і психолога, і наглядача. "Медикаментів ніяких нема", - жаліється, "парацетамолу хоча б якогось протермінованого, а то що я можу зробити, як у них через день температура під 40. Холодно в камерах постійно. А тепер он зима наближається - що робити?" Показує власноруч підстрижені газони, посаджені квітники, помальовані паркани й турнікети. Веде в сторону приміщення, де ув'язнені зустрічаються з рідними. З неприхованою гордістю показує власноруч виготовлені клітки з велетенським кролями. "Дітям, які сюди приїжджають, дуже подобається", - усміхається Анатольїч. На кожній клітці зверху прибита табличка з ім'ям кроля: "Саша", "Коля", "Игорь", "Виталик", "Вася". Я дивлюсь на кроля в останній клітці й, видихнувши 9 грамів пари в ядерну зиму навколо, кажу йому: "Ну а що, Вася, жизнь - це ж вєщь, яка іде без коректур".  

tomoyemore: (rudimentary peni)
 Як тебе не любити, Донецька область? Цього року Донеччина в моїх абсолютних лідерах за кількістю відряджень. А оскільки любов’ю треба ділитися зі світом, починаю серію з невеликої вербально-візуальної компіляції, присвяченої славному місту Маріуполю. На жаль, щоб охопити місто повністю, не вистачило часу (робота всьо-такі на першому місці ги). Тому візуальна сторона обмежиться найзагадковішим і наймістичнішим (як сказав би телеканал СТБ) місцем в Маріуполі - Набережною смерті (пауза для трєпєту), яка тягнеться вздовж МК ‘Азовсталь’ з одного боку та річкою Кальміус з іншого... А почнемо з короткого текстового лікбезу.

Маріуполь займає друге місце в Україні по забрудненості атмосфери (після Кривого Рогу на почесному першому), завдяки таким індустріальним гігантам, як Азовсталь, ММК ім. Ільїча, Азовмаш та інші. У 2009 р. при певному спаді виробництва викид шкідливих речовин в повітря у Маріуполі склав 284 000 тонн.

Металургійний комбінат ‘Азовсталь’ є одним з трьох найбільших металургійних заводів України. Коксохімічне виробництво, доменний, конвертерний, мартенний, електросталеплавильний, рейкоплавочний і кулепрокатний цехи - повний металургійний цикл. Після значного збільшення там частки Ахметова (зараз - 95% акцій), звідти було звільнено 7000 робітників. Ті, що залишилися - отримують біля 4000 грн. на місяць і вкалують десь у 2 рази більше норми (все за словами мєсних). Завод має свій сайт, кстаті - а там нємєрянно доставляють розділи ‘Азовстальцы о родном комбинате’ і ‘ Забота об окружающей среде’ (враховуючи те, що з водостоку комбінату регулярно стається викид нафтопродуктів в річку Кальміус).

Вздовж Азовсталі з одного боку і Кальміусу з іншого тягнеться дорога вулиці Набережної, яка веде з центральної частини міста на лівий берег. Дорогу, за словами місцевих таксистів, збудували на місці німецького кладовища. Відтоді там регулярно стаються аварії зі смертельними наслідками. В результаті дорогу назвали Набережною смерті, і навіть повісили посередині плакат з молитвою. Не могла я відмовитися від задоволення після чергового робочого дня пройтися цієї дорогою і схопити кілька мильних кадрів жанру ‘трагічний індастріал’.

This ain't no technological breakdown, oh no, this is the road to Hell )




tomoyemore: (ya)
Нарешті почався довгоочікуваний період вєловилазок на вихідні та відряджень по східних областях в будні. Нарешті можна вилізти з-за компа і переконатись, що світ поза двійковим кодуванням таки існує. І цей світ інколи підносить неочікувано приємні сюрпризи.

Взяти до прикладу поїзд "Київ-Кривий Ріг". Погодьтеся, що від традиційних співрозмовників у ньому не можна очікувати нічого більшого , ніж пропозицій "випіть ггг півка ггг" і прєдложєній вищого пілотажу в стілє "а давай-ка я тєбє по рукє пагадаю ілі по глазам, любовь тєбя ждьот в поєздє" - хєроманти хрєнові. Тим не менше, тиждень тому саме в такому поїзді я отримала чотиригодинну розмову з юристом про Джармуша, Кітано, Тарковского й іже с німі.

Проте, світ може й дуже жостко тебе опустити, особливо на подібній хвилі закоханості в людство. Що і сталось зі мною буквально вчора.

Електричка "Маріуполь-Ясинувата". 3,5 год. в дорозі з чудесними краєвидами териконів і запустілих сіл Донецької обл. за вікном. Перед тобою - вимучені життям люди, душевні до неможливості. Я хоч і періодично за сепарацію - Донеччини і Луганщини так точно, але бачили б ви, як в день після оголошення результатів останніх виборів президента, у цій обдертій електричці такі ж обдерті люди з гарящімі глазамі розпивали дешеве шампанське з горла всім вагоном!!!

Але повернемось до подій вчорашнього дня. Шкандибаючи, підсідає в електричці до мене навпроти дєдушка, років етак 70-80, обдертий, потертий, з запахом місячної немитості. Сором"язливо кладе біля себе такий же потертий, обдертий, зі ще серйознішим запахом рюзкачок. Не бомж, просто вєтхій дєдушка з села. Яко істінний любітєль периферії та гордий альтруїст, я залишаюся сидіти на місці й медитативно відключаю нюхові рецептори. Заглиблююсь у книжку, в період Вікторіанської Англії, коли з борделю витягають гіпертротрофовану самку тритона й садять на трон. Вуха розривають свіженько-смачненькі The Dead Weather.

А дєдушці якось не ймьотся. Він явно прагне розмови з молодим поколінням. Панятне діло, я не сноб якийсь псевдоінтелектуальний, щоб проміняти душевне спілкування на музику і чтиво. Тому зав'язується мила розмова. Під час розмови дєдушка постійно нахиляється до мене (слух не той вже), і помаленьку від цих атак запаху мене починає пробивати на нудоту. А дєдушка традиційно скаржиться на жизнь, голодуху, розруху, палітіку, маладьож. Я співчутливо усміхаюсь. Відсуваюсь від дєдушки в передчутті обморочного припадку. Обдумую стратегію відступу. Вирішую перед відступом віддати голодному дєдушці цукерки і пічєнько, які завалялись в рюкзаку.

А в цей момент... Дєдушка підступно кладе свою викручену артритами руку мені на коліно... Нагинається в черговий раз до мене, підтримуючи іншою рукою скручену ревматизмом спину... Сором'язливо усміхається, показуючи підгнивші до ясен зуби. І промовляє...

"Мілая дєвушка, а я вас прівлєкаю, как мужчіна?"

Німа сцена. Завіса.

Але я не розчаровуюсь. Вірю, що мені в поїздах ще трапиться випадковий співрозмовник, з яким можна буде обговорити дилему "трансгуманізм-енвайронменталізм", недоліки й переваги наукового імморталізму, реалістичність обмеження роботехніки законами Азімова, поділитись мріями про телепортацію й життя на надпланеті системи Gliese 667 з двома сонцями. 

tomoyemore: (ya)

Люди вдома

З одного боку, люди вдома скурюються і спиваються. Не покидає враження, що дружиш з наркологічним диспансером (с). В перервах між атхадняками, на їх обличчях блаженні усмішки, ніби вони точно щось знають – те, що тобі не дано, тільки посвяченим. Буковскі, Довлатов, Керуак, Сід і Джиммі, Вєнєчка Єрофєєв точно щось знали.

З іншого боку, люди вдома мають сім’ї та виховують по двійко дітей. В перервах між домашніми клопотами, нестачею грошей, заколисуванням малят і підробітками в інтернеті по ночах, на їхніх обличчях ті ж самі блаженні усмішки, ніби вони точно щось знають – те, що тобі не дано, тільки посвяченим.

А ще є ті, хто зависли десь посередині – непосвячені. Це так, ніби балансувати на вузькому канаті. І добре, коли принаймні усвідомлюєш, куди і заради чого йдеш. Головне, перейти бар"єр соліпсизму. А може, нуйогонах, вніз-галавой-пращяй-шар-зємной – в один або другий бік. Тільки як потім звідти вилізти назад?

Ну але це все до того, що я вас люблю і скучаю (змахуючи слєзу).

Тростян
Суцільні обломи зі снігом і обмеженість в часі призвели до неможливості поїхати на Драг і Бук. Довелося відкатати на Тростяні. Ну що можна сказати? За 9 років моєї відсутності там пачьті ніхєра не змінилося. Вам хочеться захопливих атракцій?

Проїхатись на уазіку по дорозі на Тростян і зрозуміти, що «в ямах на дорогах виновны черви, которые живут под асфальтом и долбут его изнутри»? Простояти 2 години в черзі на кріселку? Слалом-гігант між мєсних і панаєхавших, які катаються виключно на санках і надувних подушках? Почути, рушаючи на бугелі, навздогін оце миле «впєрьод, блядь» від мєсного бугєльщіка зі святковим перегаром і зрадіти, що це було не «впєрьод нахуй». Зрозуміти, як можна кататись при повній відсутності снігу, а наявності лише льоду, болота, кочок і трави по пояс? Проїхатися по кінському гівні на західному траверсі? Зрештою, наткнутися на цьому ж вузькому траверсі на коня, запряженому саньми з туристами, який вигулькує з-за повороту?

Хочеться? Вам звісно в Славськ! На Тростян! На істинно величну й прекрасну Гору, яка не знає ратраків, сніжних пушок і мінімальних капіталовкладень останніх 30 років, проте за один сезон забезпечує 80 відсотків населення Славська та ближніх сіл матеріальною базою на цілий рік. А також не перестає тішити своєю наявністю любителів бюджетного зимового відпочинку м. Львова та Стрия.

За...бало!
Отак і живьом. В країні нєпуганих ідіотів. В країні Тигрюлі з месіанським ухилом, Кавунія-розфарбувати-країну, Таксказаць-зекопрофєсора-з-святомученицьким-свєтящімсяізнутрі-ликом-на-постерах-очудєсафаташопа, й Нинідіючого, який чомусь вважає бджолярство важливішим за економічну жопу нев..бенних масштабів на рідній неньці. А свою жопу для голосування я підніму тільки тоді, коли з"явиться кандидат, який спробує декілька тижнів переночувати на вулиці зимою при -20, вкриваючись картонними коробками. Так як один знайомий дєдушка, який все життя чесно відпрацював настройщиком музичних інструментів, щоб опинитися на вулиці з мінімальною пенсією для харчування вряди-годи.

Прарвьомся :)

tomoyemore: (Default)
Ну от, черговий період життя - псевдодауншифтінг в Запоріжжі - закінчився весняним запаленням легенів, літературною паузою з публіцистикою Хемінгуея, класикою Толстого і Кафки, а також вже звичною черговою переоцінкою життєвих пріоритетів. Хай навіть мінімальна можливість докорінної зміни ситуації в межах країни вартує того, щоб ризикнути і почати. Вкотре почати. Тому я вже майже в Києві, в ранзі панаєхавших, з великою підтримкою однієї особи, без якої мені би й далі никатись по світу.

А Запоріжжя залишиться в пам"яті парадоксально світлими спогадами, незважаючи на увесь треш, що довелось там пізнати. Тому що очевидно не може бути інакше з нашим соціальним центром, дітьми зі шкіл-інтернатів і розподільників, бездомними, включно з нашою співмешканкою Свєткою, з братом Піо, Вєславом і сестрою Марією, заводськими випарами й індустріальними краєвидами по дорозі в інтернат №3, з Анею та Машею, прекрасними джазовими концертами й відсутністю будь-яких інших, з Хортицею і проспектом Леніна, а найголовніше, з вірною бойовою подругою Тетянкою, з якою ми поділили рівно на двох усе пережите в Запоріжжі.

Кому цікаво - там дещо з цього списку в слабкому вербальному й візуальному вираженні )

Ви знаєте, яка тварина починається на букву "и"? "И-ааа-фа!"
Молодша група розподільника. Їх інколи встигають усиновити перед переведенням в інтернат.



tomoyemore: (Default)
Свєта - масквічька. В Москві зустріла Сєрьожу з Запоріжжя, який на пероні перед від"їздом поставив їй запитання: "Їдеш зі мною в Україну?".

І Свєта поїхала. Тому що любов з мутним майбутнім на одній шальці терезів, сцуко, явно переважує розлучених батьків-алкоголіків та омріяну з дитинства роботу в московському цирку на іншій шальці.

4 роки Свєта і Сєрьожа прожили на вулицях Запоріжжя. Спали під одним килимом, вкриваючись від дощу та гріючи ноги бездомними котами і собаками. Ділили на двох люки, теплотраси, закинуті будівлі, підвали, дахи, стрєльнуті цигарки, недопалки, блєваші, крадене бабло, випраний при першій можливості одяг (вони не бомжі, вони бродяги). І безпробудно бухали - тому що справжня-нах-романтика в цьому житті, сцуко, на запах як оббльована свобода, на дотик як закривавлені ласки, на вигляд як печінковий цироз і відбита селезінка, а на смак як заслинені ранкові поцілунки, приправлені дешевоалкогольним перегаром.

А однієї ночі Свєта впала в закинуту шахту на каміння і бите скло, з висоти 8 метрів.
Сєрьожа зійшов туди, ліг біля Свєти і помер.

Свєта пролежала в шахті разом з ним три доби. Зламана в кількох місцях нога не дозволяла встати. Виніс її звідти на руках підліток-граффітчик, який заблукав там в пошуках стін для малювання. 

Після лікарні й накладеного гіпсу Свєта жила в нас 2 місяці. Читала вголос з компа кримінальні мелодрами, малювала кольорових папуг, розмальовувала коней, набирала одним пальцем листи Сєрьожі та плакала ночами в подушку. На її прохання ми їздили в закинуту будівлю з шахтою перевіряти - лежить він там ще чи ні, на її прохання ставили за нього свічки в церквах. І вона ж одного разу за чаєм сказала, що 4 роки вуличного життя з Сєрьожою були найкращими зі всіх її 28 грьобаних літ.



tomoyemore: (Default)

Інтернету обмаль, часу обмаль, грошей обмаль.
Зате багато роботи, вуличних дітей і бомжів.
Про що ви мріяли в 7 класі?
Діти школи-інтернату, які стоять на обліку в міліції за регулярні крадіжки, мріють про таке (орфографія майже збережена)

Найзаповітніша мрія:
Саша – Иметь жыну и ребенка (+ малюнок жыны и ребенка)
Коля – В будущем жену, детей, дом (+ малюнок щасливої сім’ї)
Сергей – Иметь родителей (+ малюнок щасливої сім’ї)
Сергей – Телефон
Артем – Быть сильным
Андрюха – Стретецца с братом (брат сидить в тюрмі)
Леша – Иметь детей (+ малюнок щасливої сім’ї)
Саша – Хочу харошу сім’ю (+ малюнок щасливої сім’ї)
Вова – Вийти из интерната и жить з папой (+ малюнок тата)
Максим – Стать автослесарем і шафером.

2 речі, найважливіші для вас у житті:
Саша - Мама. Бабло.
Коля – Деньги. Добро.
Сергей – Правда. Девочки.
Сергей – Футбол. Баскетбол.
Андрюха – Подарки. Дружба.
Леша – Золото. Халява.
Саша – Ковбаса. Чесносьть (+ малюнок трьох видів ковбаси)
Максим – Футбол. Мама

tomoyemore: (Default)
Офісна робота перекриває дихальні шляхи, всі симптоми офісної асфіксії. 
Хочеться вічного – свободи й пір’їнку з крила синьої птахи.

Тоді алкогольну й димозалежність змітає бажання робити щось світле, хороше, потрібне.
Приступ мізантропії чергується з приступом філантропії (падли й сволочі навколо стають милими й добрими створіннями).
Ідея набуває значення і видимих форм, ідея на якийсь період затьмарює приреченість і безвихідність життя.

Ну і пофіг, що після закінчення все повернеться на круги своя.
Ну і пофіг, що результати в глобальному масштабі нульові.
Пташку ж можна спіймати в сильце, розмалювати їй крила синьою фарбою, випустити, і тоді всім буде щастя... Хай навіть мильнобульбашкове щастя...

Під катом - діти зі шматками Львова, замків Львівщини та мильних бульбашків )



Авторство фотографій: Назар Трикоза
Екскурсія по Львову: [info]kotyfasolko


tomoyemore: (Default)
Почали проект у школі-інтернаті с. Верхнє Синєвидне Сколівського р-ну Львівської обл.
Трохи фотографій. А тексту не буде.
Ніби й вісім років пройшло з часу першого візиту до Лаврівської школи-інтернату. 
А враження й роздуми так і не складаються докупи у щось вирозуміле й притомне. 
Тому що це діти, соціальні чи реальні сироти, але це - наші діти. 

Фотки в хрєновій якості )



tomoyemore: (Default)
Поміж двома поїздками на Буковель різдвяні свята пройшли в Запоріжжі. Соціально-реабілітаційний центр для дітей з вадами розвитку, школа-інтернат, притулок для неповнолітніх і звичайна школа. Вкотре переконуюсь, що різниці по регіонах України між дітьми зі шкіл-інтернатів немає. З першого класу – алкоголь і куріво, з п’ятого – токсикоманія, з сьомого в дівчат – проституція, а в хлопців – кримінал і наркоманія... Плюс жодного майбутнього... 

Найбільше нервують спроби наших тіпа політиків покращити демографічний стан в державі шляхом підняття одноразової допомоги при народженні дитини. Вже давно звиклося, що рішення в країні приймаються через жопу. Але продовжує добивати думка, що невдовзі наші розподільники й інтернати поповняться новими дітьми, яких нарко-алко-„батьки” народжуватимуть виключно заради цих грошей. 

Трохи дітей, Різдва й нічного дніпрогесу )


 
tomoyemore: (Default)
Історія 1. Емо-кор. ТЦ „Шувар”. На вулиці в рядочок стоять старенькі бабці в теплих хустках і кожухах. Перед ними – перевернуті картонні коробки, на яких лежать кілька зубчиків часнику, або шматки гарбуза, або маленькі зморщені яблучка, інколи молоко в брудних пластикових пляшках. Бабцям холодно. Очі в бабць сльозяться – чи то від зимового морозу, чи то від усвідомлення свого лузерства. Авжеж, хто з них міг подумати, що на схилі літ їм доведеться торгувати на морозі яблучками і часником. От і остання бабця в ряді, перед нею - три китиці калини. Бабця дивиться на світ вологими очима. Ліва рука бабці опирається на паличку, бо стояти цілий день не так вже й легко. Права рука бабці простягнута до цього світу. Три китиці калини – це занадто мало.
 
Історія 2. Дарк ембіент. Продуктовий магазин „Дари моря”. З відстані півтора метрів вітрини пильно розглядає пристойно вдягнений дідусь років 70. Ближче не підходить. Високий чоловік звертається до нього: „Грошей нема щось купити? Тому так дивишся?”. Дідусь скрушно похитує головою і порепаним зморщеним обличчям стікає сльозинка. Дідусеві соромно. Високий чоловік продовжує: „Підійди завтра сюди в той самий час, мені зарплату дадуть і я з тобою поділюся”. Дідусь тихо шепче „Дякую” і поспіхом виходить з магазину. Що сильніше – сором чи голод?
 
Історія 3. Треш. Майже порожній трамвай № 2. На кріслі попереду сидить чоловік років 40. Сидить рівно, погляд з претензією на благородство спрямований кудись вдаль. Через 5 хвилин чую характерний звук дзюрчання і помічаю, що в мене під ногами щось тече. Відходжу вбік. Чоловік пісяє в штани, по кріслі, на підлогу. Рівна постава не змінюється. Благородний погляд залишається спрямованим вдаль. „Алкоголь, твою мать”.
 
tomoyemore: (Default)

Збори членів комісії молодіжного активу партії "Наша Україна - Народна Самооборона" на Луганськ. Ми: 
- Блядь, звідки ці всі рагулі, в яких, м’яко кажучи, зашкалює інтелектуальний рівень, алкогольні тенденції, культура мови, марки спортивних костюмів і гострота носків взуття.
(Цим молодіжним активом виявився цвіт гуртяги Політеха. Більшу половину з них ми не бачили тверезими протягом всієї поїздки і перебування на Луганщині). 

Один з рагулів, виблискуючи золотими зубами, до координатора чужої групи:
- Блядь, @#$%^&*, скока дєнєг будут платіть? А хдє гарантія?

В глибоких роздумах щодо доцільності поїздки взагалі, ми: 
- Блядь, коли ж ми все-таки їдем?
(Мали виїжджати в четвер, потім в неділю. В неділю після обіду вияснили, що їдемо в понеділок)

В поїзді, поміж розпиванням другого ящика водкі, рагуль:
- Блядь, да нє буду я водку з горла піть, дайтє мнє пластіковий стаканчік. Ми ж, блядь, культурниє люді. 

Поїзд, 3:00 ночі-ранку. Хорове виконання вдесяте Кіпєлова „Я свабодєн” і української народної „При долині кущ калини”. Ми до провідників:
- Блядь, ну покличте ж нарешті міліцію, щоб заткнули тих долбойобів п’яних.

Поїзд, 4:00 ночі-ранку. Дєвушка вертається до своєї компанії з сусіднього вагону і ричить на весь вагон:
- Блядь, ну це піздєц, чьо всі сплять?

Луганськ. Там нас поділили. Я опинилася в невеликому шахтарському містечку. П’ятниця, перша зустріч з комісією на виборчій дільниці. Повний бардак, ніхто не знає як і що робити, відповідно ніхто нічого не робить. Я:
- Блядь, де всі? Хтось щось буде робити? Де списки? Де протоколи?

Почала читати закон, почала вимагати від комісії щось робити – хоча б зі списками. Голова комісії до мене:
- Блядь, ти што думаєшь, сама умна, да? Да викінь нафіг свой закон. Что мнє закон, ми всєгда дєлалі, как в акружной камісії гаварят. 
(Ніби я винна, що в окружній комісії такі ж долбойоби, як і на виборчій дільниці)

Заступник штабу НУНС:
- Ти знаєш, што ваших пятєрих львовскіх члєнов комісії сєводня арєстовалі? В основном за очєнь нєтрєзвоє состояніє і нємножко за украінскій язик. Харашо, што у мєня в атдєлєнії знакомиє – уже атпустілі, да. 

Субота. Гуляла поміж будинками. Споглядала трагічний індастріал. Слухала політичні теревені місцевого народу на лавочках. Дізналась багато цікавого. Наприклад, 
- Да во львовской областє, блядь, ВСЄ гаварять на польськом язикє, ібо ето політіка Ющєнка такая.

Неділя. Вибори. В перерві між виписуванням бюлетенів розговорилася з членом комісії від ПР, яка заявила мені в лице:
- Да в вас там, блядь, на Западной Украінє война ідьот. Ми всьо знаєм. У вас там бандеры і война. 
(Народ надзвичайно проінформований) 

Явка виборців висока. Шкандибають на дільницю бабульки і дідульки на костурах, ведуть один одного під руки. Тремтячими руками ставлять підписи або хрестики в списках. Їх заводять в кабінки, деяким допомагають проголосувати. Деякі хрестяться перед тим, як кинути бюлетень в урну. Проклинаю йобаних політиків, які довели народ до такого, блядь. 

Голосування за місцем перебування, себто на квартирах. Люди старенькі, ходити не можуть. В квартирах - повна жопа, настільки рівень життя цих людей за межею бідності. В голові крутиться фраза "Материальный быт определяет существование". Найбільше вразила одна квартира: розвалені стіни, бетон і цегла під ногами, замість скла у вікнах – картон, меблів нема. Виживає в таких умовах старенька бабулька з розумово неповносправною донькою вже більш ніж 30 років. Донька до нас:
- Я за Януковіча! Я галасую за Януковіча! Я люблю Януковіча! 

Закінчення голосування. Підрахунок контрольних талонів, бюлетенів, списків. Знову ж члени комісії демонструють високий професіоналізм у знанні закону та високий рівень знання української мови.
- Да чьо ти мнє етот закон тичєшь, блядь? Што ето за мова така?

Перекладаю, показую на пальцях процедуру підрахунку голосів. Беру протокол і олівцем його заповнюю, бо після годинного пояснення ніхто так і не зрозумів різниці між “недійсними бюлетенями”, “зіпсованими бюлетенями” і “бюлетенями, які не підлягають врахуванню”. 
- 906 голосів. 633 – ПР, блядь, 64 – КПУ, 55 – СПУ, 23- БЮТ, 11 – НУНС... 
(Мені все одно. Я взагалі аполітична особа) 

Калькулятор. Нема одного бюлетеня. Перерахунок. Нема. Три години шукають один бюлетень. Починаю рахувати сама. Всі сидять і дивляться. Знаходжу. Запаковуємо. Секретар пише протоколи. Спостерігачі крутяться біля секретаря як стєрвятніки і довбають його кожних 3 хвилини:
- Да піши, ти, блядь, скарєє.

Секретар до спостерігачів страшним криком:
- Блядь, заєбалі, скока можна. Забєрітє іх, блядь, атсюда. Я нє магу, блядь, пісать. 

Нерви на межі. Читаю вголос, як правильно запаковувати списки і протоколи. Голова комісії до мене:
- Блядь, я ж тєбя сєйчас убью етой тваєй кнігой с законом. 

Ще був день в Луганську і довга дорога додому, під час якої нам видали всі обіцяні перед поїздкою гроші. У зв’язку з цим молодіжним активом НУНС протягом поїздки назад було випито просто неймовірну кількість алкоголю, який на кожну компанію вимірювався в ящиках, закуплено величезну порцію київських тортів на станції “Київ” та дико-рожевих м’яких іграшок. 

Коротше, до чого я це все. До сепарації, блядь. Навіщо нам, наприклад, Луганська і Донецька обл.? 

п.с. Мар’яся, довічне доземне спасибі за поїздку.

Profile

tomoyemore: (Default)
tomoyemore

March 2015

S M T W T F S
1234567
89 1011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 23rd, 2017 06:41 am
Powered by Dreamwidth Studios