tomoyemore: (Default)
Трохи з поїздок в ДНР. Переселенців залишу на потім.


Як завжди, щоб не забути ) 

Будівля дитячої поліклініки після обстрілів

tomoyemore: (nick blinko)
Безкінечність цього листопада особливо гостро відчувається в автобусі з Луганська до Кремінної. Коли на другій годині споглядання у вікно, голова йде обертом від поєднання трагічно застиглої статичності за вікном та безперервної динамічної зміни картинки. Голі дерева при дорозі з настовбурченими чорними гілками як жорсткою щіткою проходяться по тобі, видираючи зсередини останні шматки тепла, накопиченого за літо. Висохла блідо-жовта трава безсоромно виставляє напоказ пластикове сміття на узбіччях, яке особливо сюрно виглядає під плакатами блідо-жовтого кольору "Дякуємо за чисті узбіччя". Напіврозвалені сільські хатини з сумними котами на подвір'ях. Два непорушних рибалки посеред річки. Пивні ларьки на зупинках нечисленних населених пунктів. Ох, ця Луганщина в листопаді. 

Добираюсь до пункту призначення. Над готелем "Радянський" вперто кружляє зграя чорних ворон на фоні сірого неба. Ось він, візуальний пост-рок по-луганськи. Холодно. На робочій точці зустрічають борщем і гарячими пиріжками - така гостинність трапляється виключно в малих містах східної України. Гріюсь. Спілкування з лікарями пенсійного віку воєнної закалки підбадьорює. Облуплені холодні палати хоспісного відділення і 34-кілограмова 40-річна пацієнтка вводять в стан прострації. Ех, голодомор 30-их. "Родіну нє вибірают", - говорять мені місцеві, - "даже єслі ти с атдальонних сьол нашево района, аткуда автобуси ходят два раза в нєдєлю і прієхать в срєду в больніцу сдать апрєдєльонниє аналізи ти просто нє можешь".   

Повертаюсь автобусом назад. Дощ. Пустота пробирається до кісток. Година часу в запасі. Згадую оцей от недавній пророчий пост. І не вагаючись, виходжу в населеному пункті перед Луганськом з багатообіцяючою назвою Щастя. Проходжусь між п'ятиповерховими будинками кольору мокрої сірості, які зливаються з небом такого ж кольору. Заходжу в пусту розвалену будівлю з надписом фарбою на стіні "Продається". Ще пів години на пошуки щастя. Заходжу в магазин розливного пива при дорозі. Беру нульпять. Може, щасливі нульпять, з надією думаю я. Нєа. Місцеві жителі п'ють поряд і підозріло дивляться в мій бік. Наврочили, напевно. Заходжу в продуктовий магазин. Беру 4 сардельки - такі ж підозрілі, як і місцеві жителі. Сідаю на автобусній зупинці. Жую першу сардельку. Смакові рецептори вперто відмовляються передавати в мозок сигнали, що я пережовую зараз щастя. Підбігають дві зовсім непідозрілі собаки. Ось воно. Щасливі собаки їдять сардельки у Щасті. Зі спокійним серцем сідаю в автобус на Луганськ. Mission completed.  

tomoyemore: (tlen i vavilon)

Літо знову з космічною швидкістю витікає крізь пальці. Хрєнь, карочє.
На місці вижити практично нереально.
Переслідує панічний страх, що стоїш на місці.
А треба рухатись хоч кудись, щоб встигнути хоч щось.
Правда, не дуже зрозуміло куди і що.
Плани спонтанно ламаються, пам'ять цілеспрямовано випалюється.
"Слишком много надежд возлагал на это лето" (с)
Пофіг, карочє. Нижче - просто спроба зафіксувати рух кудись.
4 дні на початку серпня: 2 з них на донбаські терикони, 1 - на Буцький каньйон в Черкаській обл., 1 - на гору Тотоха, що в с. Медвин Київської обл.

Багато Буцького каньйону, трохи донбаських териконів і гори Тотохи )

tomoyemore: (nick blinko)
Коли за останніх півтора місяці кожного тижня по дві ночі проводиш на верхніх полках поїздів за маршрутом "Київ-Донбас-Київ" - в якийсь момент просочуєшся поїздами. Запахом колії позасанітарних зон. Впевненими поглядами красивих блондинистих провідниць, які не менш впевнено виходять курити в основний тамбур кожні 20 хвилин. Стуком пластикових стаканчиків з коньяком, якими чокаються знизу за столиком троє жінок-гінекологів. Діалогами з сусіднього купе на кшталт - "а если не пить и жене не изменять, то для чего, Вася, жить тогда?" Стає холодно. 

Проносяться уєздні донбаські містечка за вікном маршруток. Засніжені, з чорними борознами терикони - донбаські піраміди, величні пам'ятки похоронного мистецтва східного регіону. Почорнілі привиди діючих і недіючих шахт. Засипані листопадовим снігом і вугільним пилом, напіврозвалені хатини без видимих ознак людьского життя. Так починається ядерна зима на Донбасі. Точно така як в Фєнічєва:
Что я буду делать с тобой такой ядерной зимой
После первого термоядерного удара?
Что я буду делать с тобой такой ядерной зимой
Придет еще термоядерных ударов пара.
Что я буду делать с тобой такой ядерной зимой
Неземными цветами нас накроет божья кара,
Что я буду делать с тобой такой,
Той неизбежной, бесконечной ядерной зимой...

А на вокзалах і автостанціях, вбиваючи час, можна довго дивитись на людей в процесі зрощення з кріслами, і згадувати Міллера: "Не правда ли, они сидят как упавшие духом ангелы -- с поникшими крыльями и больными желудками? Не в те ли извечные несколько минут, когда они обречены оставаться наедине с собой, их крылья обретают опору в виде зонтичных спиц?" Правда, Генрі, правда. Тільки оті спиці від парасоль такі ламкі - особливо в очікуванні ядерної зими на Донбасі.

Електроширка. Черговий винахід обдарованих талантом до науки хімії випускників шкіл, пту і хімічних факультетів. 15 гривень за собівартістю = 10 кубометрів такого всепоглинаючого щастя, що організм не витримує й починає сочитись назовні гноєм. К. лежить в стаціонарі маленької лікарні уєздного города Д., з прогнившою до кістки ключицею. Лежить, дивиться в стелю і час від часу зіщулюється, відчуваючи швидкий прихід ядерної зими на Донбас. 

Дєд І. шкандибає в масці на костурах з палати стаціонару протитуберкульозного диспансеру уєздного города К. Худий як тріска, як і зрештою всі пацієнти тубстаціонарів. Біла маска на фоні лиця землистого кольору і впалих почорнілих очей виглядає занадто контрастно. В дєда ВІЛ, активна форма туберкульозу, гепатит С, вбита повністю печінка і ще безліч супутніх захворювань. Лікарі запевняють, що скоро кінець. А дєд з впевненістю каже: "Та ну, дочь, поживу еще, футбол так хочеться поганять" - і з ненавистю копає один з костурів. Тільки щоб йому цієї ненависті вистарчило пережити ядерну зиму на Донбасі.  

В виправній колонії уєздного города М. працює Анатольїч. Йому під 40, без сім'ї, без рідних, живе на території колонії, сильно заїкається. За відсутності медико-санітарної частини там, заміняє в'язням і лікаря, і психолога, і наглядача. "Медикаментів ніяких нема", - жаліється, "парацетамолу хоча б якогось протермінованого, а то що я можу зробити, як у них через день температура під 40. Холодно в камерах постійно. А тепер он зима наближається - що робити?" Показує власноруч підстрижені газони, посаджені квітники, помальовані паркани й турнікети. Веде в сторону приміщення, де ув'язнені зустрічаються з рідними. З неприхованою гордістю показує власноруч виготовлені клітки з велетенським кролями. "Дітям, які сюди приїжджають, дуже подобається", - усміхається Анатольїч. На кожній клітці зверху прибита табличка з ім'ям кроля: "Саша", "Коля", "Игорь", "Виталик", "Вася". Я дивлюсь на кроля в останній клітці й, видихнувши 9 грамів пари в ядерну зиму навколо, кажу йому: "Ну а що, Вася, жизнь - це ж вєщь, яка іде без коректур".  

tomoyemore: (sigur ros)
Нарешті зібралась з силами і фотографіями, щоб відписатись в кінці червня за поїздку на перші травневі. Будучи пересічним офісним планктоном, на травневі сидіти вдома нам було якось не комільфо. Тому забрали наші вєли з техогляду після їх затяжної зимової сплячки на балконі, і поїхали в Асканію-Нову яко істинні любителі рідної фауни. Підготовка до поїздки включала попереднє замовлення кемпінгу та екскурсії по Чапельському поді. Всі контакти тут: http://ascania-nova.com. Кемпінг "Фортуна", до речі, досить таки непогане місце для ночівлі. Жили в кімнаті з 10 ліжками, але, на щастя, сусідів не було. Таким лінивим велосипедистам як ми, їхати туди і звідти можна трьома способами: 1. Через Нову Каховку. Для цього треба пензлювати на поїзді до Херсону, звідти пересідати на електричку до Нової Каховки. А звідти уже на вєлах - 70 км до Асканії. 2. Через Армянск. Ми таким способом їхали до Асканії. Прямий поїзд "Київ-Сімферополь" з висадкою на станції "Армянск". Нюанс - треба встигнути вискочити з поїзда з вєлами за 2 хв. Кілометраж до Армянска - десь так само 70 км. 3. Через Новоолексіївку. Так ми їхали вєлами з Асканії до Новоолексіївки, коли повертались до Києва. Кілометраж - біля 75 км. І той самий нюанс - за 2 хв., доки поїзд стоїть на станції, треба встигнути заскочити в нього з розібраними вєлами.

Read more... )



tomoyemore: (sigur ros)
Сиджу в інтернет-клубі м. Красноармєйск Донецької обл. Справа від мене сидить хлопчик років під 30, який вже третю годину поспіль дивиться порно-відєо онлайн. З його навушників доносяться характерні стогони, на вулиці -15, а туалет в принципі відсутній. Загадки чоловічої фізіології. Зліва від мене сидить дівчинка років під 30, яка реєструється на сайті знайомств. В графі "Улюблені телешоу" вона ретельно набирає - "инфошок", "битва екстрасенсов", "зроби мені смішно", "дом-2". В графі "Улюблені книги" пише "читаю только журналы". А я сиджу поміж них і з сумом усвідомлюю, наскільки лишньою виявилась на цьому кріслі. 
tomoyemore: (rudimentary peni)
 Як тебе не любити, Донецька область? Цього року Донеччина в моїх абсолютних лідерах за кількістю відряджень. А оскільки любов’ю треба ділитися зі світом, починаю серію з невеликої вербально-візуальної компіляції, присвяченої славному місту Маріуполю. На жаль, щоб охопити місто повністю, не вистачило часу (робота всьо-такі на першому місці ги). Тому візуальна сторона обмежиться найзагадковішим і наймістичнішим (як сказав би телеканал СТБ) місцем в Маріуполі - Набережною смерті (пауза для трєпєту), яка тягнеться вздовж МК ‘Азовсталь’ з одного боку та річкою Кальміус з іншого... А почнемо з короткого текстового лікбезу.

Маріуполь займає друге місце в Україні по забрудненості атмосфери (після Кривого Рогу на почесному першому), завдяки таким індустріальним гігантам, як Азовсталь, ММК ім. Ільїча, Азовмаш та інші. У 2009 р. при певному спаді виробництва викид шкідливих речовин в повітря у Маріуполі склав 284 000 тонн.

Металургійний комбінат ‘Азовсталь’ є одним з трьох найбільших металургійних заводів України. Коксохімічне виробництво, доменний, конвертерний, мартенний, електросталеплавильний, рейкоплавочний і кулепрокатний цехи - повний металургійний цикл. Після значного збільшення там частки Ахметова (зараз - 95% акцій), звідти було звільнено 7000 робітників. Ті, що залишилися - отримують біля 4000 грн. на місяць і вкалують десь у 2 рази більше норми (все за словами мєсних). Завод має свій сайт, кстаті - а там нємєрянно доставляють розділи ‘Азовстальцы о родном комбинате’ і ‘ Забота об окружающей среде’ (враховуючи те, що з водостоку комбінату регулярно стається викид нафтопродуктів в річку Кальміус).

Вздовж Азовсталі з одного боку і Кальміусу з іншого тягнеться дорога вулиці Набережної, яка веде з центральної частини міста на лівий берег. Дорогу, за словами місцевих таксистів, збудували на місці німецького кладовища. Відтоді там регулярно стаються аварії зі смертельними наслідками. В результаті дорогу назвали Набережною смерті, і навіть повісили посередині плакат з молитвою. Не могла я відмовитися від задоволення після чергового робочого дня пройтися цієї дорогою і схопити кілька мильних кадрів жанру ‘трагічний індастріал’.

This ain't no technological breakdown, oh no, this is the road to Hell )




tomoyemore: (Default)
Ну от, черговий період життя - псевдодауншифтінг в Запоріжжі - закінчився весняним запаленням легенів, літературною паузою з публіцистикою Хемінгуея, класикою Толстого і Кафки, а також вже звичною черговою переоцінкою життєвих пріоритетів. Хай навіть мінімальна можливість докорінної зміни ситуації в межах країни вартує того, щоб ризикнути і почати. Вкотре почати. Тому я вже майже в Києві, в ранзі панаєхавших, з великою підтримкою однієї особи, без якої мені би й далі никатись по світу.

А Запоріжжя залишиться в пам"яті парадоксально світлими спогадами, незважаючи на увесь треш, що довелось там пізнати. Тому що очевидно не може бути інакше з нашим соціальним центром, дітьми зі шкіл-інтернатів і розподільників, бездомними, включно з нашою співмешканкою Свєткою, з братом Піо, Вєславом і сестрою Марією, заводськими випарами й індустріальними краєвидами по дорозі в інтернат №3, з Анею та Машею, прекрасними джазовими концертами й відсутністю будь-яких інших, з Хортицею і проспектом Леніна, а найголовніше, з вірною бойовою подругою Тетянкою, з якою ми поділили рівно на двох усе пережите в Запоріжжі.

Кому цікаво - там дещо з цього списку в слабкому вербальному й візуальному вираженні )

Ви знаєте, яка тварина починається на букву "и"? "И-ааа-фа!"
Молодша група розподільника. Їх інколи встигають усиновити перед переведенням в інтернат.



tomoyemore: (Default)

З огляду на пневмонію і вільний час, спамлю по всіх знакових поїздках і подіях останнього часу.

ЖЖ – штука корисна в плані інформації. Без ЖЖ ми б явно не дізнались про існування пустелі в Україні. Ну а якщо дізнались, то треба їхати. Нічний поїзд до Херсону, далі маршрутка до с. Великі Копані. Від автобусної зупинки перейшли через все село до залізничної станції. На станції прибилась до нас розумна собачка, яка і супроводжувала нас увесь похід, аж до посадки в дизель. Вже втрьох знайшли вузеньку стежку між соснами, яка, правда за 10 хв. закінчилась – під ногами був суцільний пісок, а навколо молодий сосновий ліс.

Згідно тутешніх репортів, ми знали, що йти треба 2 км на північ, але орієнтацію на місцевості (в смислі де північ, де схід, а де захід) втратили вже за 15 хв. – географічний кретинізм нє шутка. Натяку на сонце не було, мох теж не зустрічався. Компас взяти не додумались. Пробували йти за собакою. За кілька хвилин переконались, що дороги вона теж не знає. І вже коли остаточно втратили надію знайти вихід, зустріли бабульок-грибниць. Бабульки місцевість знали чудово, тому вже за 20 хв. ми вийшли до пустелі.

Краєвид абсолютно оправдав довгу й нелегку дорогу. Вийшли на найвищу ближню кучугуру і просто втикали на кілометри піску навколо. Коли йшли пустелею, в голові мимоволі виникали феєричні картини наслідку находження на міни, про присутність яких в цьому місці неодноразово згадувалось в інтернеті. Далеко вирішили не йти. Вивалялись в піску разом з собачкою, яка замінила нам верблюда в цій подорожі, помилувались заходом сонця і почимчикували назад на найближчий вечірній дизель до Херсону. п.с. Грибів там в пісочку під соснами неймовірно багато.

Під катом - Олешківські піски, собака і ми )



tomoyemore: (Default)
Національний історико-археологічний заповідник "Кам'яна могила" розташований в Мелітопольському р-ні Запорізької обл. Камінні брили, накидані у формі правильного кола діаметром 200 м посеред степу висотою до 12 м, творять 60 гротів і печер, в яких дослідники знайшли біля 160 табличок з архаїчними письменами і малюнками. Місце використовували як культове святилище в часи або палеоліту, або неоліту.  За однією з версій піктограми могили належать до протошумерської цивілізації. Наскельних написів всередині гротів ми не знайшли, бо їх завбачливо засипають піском, зважаючи на рагулізм мєсного насєлєнія. Музей теж був закритий. Тим не менше, каменюки чудернацьких форм однозначно варті споглядання. Та й місце все ж особливе.

Під катом - цікавезне каміння )




tomoyemore: (Default)

Відтепер живу і працюю в Запоріжжі...
Щоби в черговий раз полюбити рідне місто, треба в черговий раз його покинути на невизначений термін...
Приїжджайте в гості зі своїми спальниками і керіматами.
Підлога соціального центру, Хортиця, Дніпрогес, ліричний Заводський район з вул. Бетонною, Насосною і цвинтарем на вул. Фінальній, абсолютно дикі індустріальні краєвиди - все до вашого розпорядження ))

tomoyemore: (Default)
Поміж двома поїздками на Буковель різдвяні свята пройшли в Запоріжжі. Соціально-реабілітаційний центр для дітей з вадами розвитку, школа-інтернат, притулок для неповнолітніх і звичайна школа. Вкотре переконуюсь, що різниці по регіонах України між дітьми зі шкіл-інтернатів немає. З першого класу – алкоголь і куріво, з п’ятого – токсикоманія, з сьомого в дівчат – проституція, а в хлопців – кримінал і наркоманія... Плюс жодного майбутнього... 

Найбільше нервують спроби наших тіпа політиків покращити демографічний стан в державі шляхом підняття одноразової допомоги при народженні дитини. Вже давно звиклося, що рішення в країні приймаються через жопу. Але продовжує добивати думка, що невдовзі наші розподільники й інтернати поповняться новими дітьми, яких нарко-алко-„батьки” народжуватимуть виключно заради цих грошей. 

Трохи дітей, Різдва й нічного дніпрогесу )


 

Profile

tomoyemore: (Default)
tomoyemore

March 2015

S M T W T F S
1234567
89 1011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 23rd, 2017 06:36 am
Powered by Dreamwidth Studios