tomoyemore: (nick blinko)
Безкінечність цього листопада особливо гостро відчувається в автобусі з Луганська до Кремінної. Коли на другій годині споглядання у вікно, голова йде обертом від поєднання трагічно застиглої статичності за вікном та безперервної динамічної зміни картинки. Голі дерева при дорозі з настовбурченими чорними гілками як жорсткою щіткою проходяться по тобі, видираючи зсередини останні шматки тепла, накопиченого за літо. Висохла блідо-жовта трава безсоромно виставляє напоказ пластикове сміття на узбіччях, яке особливо сюрно виглядає під плакатами блідо-жовтого кольору "Дякуємо за чисті узбіччя". Напіврозвалені сільські хатини з сумними котами на подвір'ях. Два непорушних рибалки посеред річки. Пивні ларьки на зупинках нечисленних населених пунктів. Ох, ця Луганщина в листопаді. 

Добираюсь до пункту призначення. Над готелем "Радянський" вперто кружляє зграя чорних ворон на фоні сірого неба. Ось він, візуальний пост-рок по-луганськи. Холодно. На робочій точці зустрічають борщем і гарячими пиріжками - така гостинність трапляється виключно в малих містах східної України. Гріюсь. Спілкування з лікарями пенсійного віку воєнної закалки підбадьорює. Облуплені холодні палати хоспісного відділення і 34-кілограмова 40-річна пацієнтка вводять в стан прострації. Ех, голодомор 30-их. "Родіну нє вибірают", - говорять мені місцеві, - "даже єслі ти с атдальонних сьол нашево района, аткуда автобуси ходят два раза в нєдєлю і прієхать в срєду в больніцу сдать апрєдєльонниє аналізи ти просто нє можешь".   

Повертаюсь автобусом назад. Дощ. Пустота пробирається до кісток. Година часу в запасі. Згадую оцей от недавній пророчий пост. І не вагаючись, виходжу в населеному пункті перед Луганськом з багатообіцяючою назвою Щастя. Проходжусь між п'ятиповерховими будинками кольору мокрої сірості, які зливаються з небом такого ж кольору. Заходжу в пусту розвалену будівлю з надписом фарбою на стіні "Продається". Ще пів години на пошуки щастя. Заходжу в магазин розливного пива при дорозі. Беру нульпять. Може, щасливі нульпять, з надією думаю я. Нєа. Місцеві жителі п'ють поряд і підозріло дивляться в мій бік. Наврочили, напевно. Заходжу в продуктовий магазин. Беру 4 сардельки - такі ж підозрілі, як і місцеві жителі. Сідаю на автобусній зупинці. Жую першу сардельку. Смакові рецептори вперто відмовляються передавати в мозок сигнали, що я пережовую зараз щастя. Підбігають дві зовсім непідозрілі собаки. Ось воно. Щасливі собаки їдять сардельки у Щасті. Зі спокійним серцем сідаю в автобус на Луганськ. Mission completed.  

tomoyemore: (nick blinko)
В пості нагло використано рядки геніального твору Федора Сваровского "Бой при Мадабалхане" з не менш геніальної збірки "Все хотят быть роботами". Рядки щедро пересипані весняним унинієм мого духа, "тяжестью мыслей", "непонятной тоской" - коротше, всім тим, з чим не варто зв'язуватися за наявності таких хитких і непевних речей в житті, як радість і позитив. 

Ви залишаєтесь оптимістами, незважаючи ні на що? Ви тонко відчуваєте красу цього світу? Ви точно знаєте, що все буде добре? Ви переконані у своїй потрібності, важливості й безлічі позитивних рис? Вас усі люблять?

Тоді ми йдемо до вас, або чергове заняття з курсу негативного мислення )

За знахідку геніального автора і геніальної збірки дуже хочеться подякувати [info]vasukov 
Не зря існує жж, поки в ньому є люди, яких щось зачіпає так само, як тебе. 

tomoyemore: (Default)
Відписуюсь нарешті за поїздку в Прип'ять двотижневої давності.
Важко уникнути повторень і подібностей з численними фотозвітами на веб-просторах.
Особливо, зважаючи на кількість постановочних інсталяцій і графіті, які надзвичайно точно відображають дух міcта і Зони відчуження загалом. 

Багато чого не потрапило в кадр. Наприклад, коти, які досі живуть біля сільських будинків і чекають повернення господарів.
Багато чого ми не побачили. Наприклад, завод "Юпітер" - просто не вистарчило часу.   
Багато про що не дізналися. Доводилося вибирати - бігати фотографувати чи слухати екскурсовода. 
Тим не менше, історію відчути вдалося.

І я твердо знаю, що подібні місця треба відвідувати.
Бо саме тоді минуле стає теперішнім.
А це важливо для минулого, хоча б тимчасово, хоча б для іграшок в дитячому садку. 

Багато жутко-трагічних фоток, так що caution! )



tomoyemore: (ya)

Люди вдома

З одного боку, люди вдома скурюються і спиваються. Не покидає враження, що дружиш з наркологічним диспансером (с). В перервах між атхадняками, на їх обличчях блаженні усмішки, ніби вони точно щось знають – те, що тобі не дано, тільки посвяченим. Буковскі, Довлатов, Керуак, Сід і Джиммі, Вєнєчка Єрофєєв точно щось знали.

З іншого боку, люди вдома мають сім’ї та виховують по двійко дітей. В перервах між домашніми клопотами, нестачею грошей, заколисуванням малят і підробітками в інтернеті по ночах, на їхніх обличчях ті ж самі блаженні усмішки, ніби вони точно щось знають – те, що тобі не дано, тільки посвяченим.

А ще є ті, хто зависли десь посередині – непосвячені. Це так, ніби балансувати на вузькому канаті. І добре, коли принаймні усвідомлюєш, куди і заради чого йдеш. Головне, перейти бар"єр соліпсизму. А може, нуйогонах, вніз-галавой-пращяй-шар-зємной – в один або другий бік. Тільки як потім звідти вилізти назад?

Ну але це все до того, що я вас люблю і скучаю (змахуючи слєзу).

Тростян
Суцільні обломи зі снігом і обмеженість в часі призвели до неможливості поїхати на Драг і Бук. Довелося відкатати на Тростяні. Ну що можна сказати? За 9 років моєї відсутності там пачьті ніхєра не змінилося. Вам хочеться захопливих атракцій?

Проїхатись на уазіку по дорозі на Тростян і зрозуміти, що «в ямах на дорогах виновны черви, которые живут под асфальтом и долбут его изнутри»? Простояти 2 години в черзі на кріселку? Слалом-гігант між мєсних і панаєхавших, які катаються виключно на санках і надувних подушках? Почути, рушаючи на бугелі, навздогін оце миле «впєрьод, блядь» від мєсного бугєльщіка зі святковим перегаром і зрадіти, що це було не «впєрьод нахуй». Зрозуміти, як можна кататись при повній відсутності снігу, а наявності лише льоду, болота, кочок і трави по пояс? Проїхатися по кінському гівні на західному траверсі? Зрештою, наткнутися на цьому ж вузькому траверсі на коня, запряженому саньми з туристами, який вигулькує з-за повороту?

Хочеться? Вам звісно в Славськ! На Тростян! На істинно величну й прекрасну Гору, яка не знає ратраків, сніжних пушок і мінімальних капіталовкладень останніх 30 років, проте за один сезон забезпечує 80 відсотків населення Славська та ближніх сіл матеріальною базою на цілий рік. А також не перестає тішити своєю наявністю любителів бюджетного зимового відпочинку м. Львова та Стрия.

За...бало!
Отак і живьом. В країні нєпуганих ідіотів. В країні Тигрюлі з месіанським ухилом, Кавунія-розфарбувати-країну, Таксказаць-зекопрофєсора-з-святомученицьким-свєтящімсяізнутрі-ликом-на-постерах-очудєсафаташопа, й Нинідіючого, який чомусь вважає бджолярство важливішим за економічну жопу нев..бенних масштабів на рідній неньці. А свою жопу для голосування я підніму тільки тоді, коли з"явиться кандидат, який спробує декілька тижнів переночувати на вулиці зимою при -20, вкриваючись картонними коробками. Так як один знайомий дєдушка, який все життя чесно відпрацював настройщиком музичних інструментів, щоб опинитися на вулиці з мінімальною пенсією для харчування вряди-годи.

Прарвьомся :)

tomoyemore: (Default)
Свєта - масквічька. В Москві зустріла Сєрьожу з Запоріжжя, який на пероні перед від"їздом поставив їй запитання: "Їдеш зі мною в Україну?".

І Свєта поїхала. Тому що любов з мутним майбутнім на одній шальці терезів, сцуко, явно переважує розлучених батьків-алкоголіків та омріяну з дитинства роботу в московському цирку на іншій шальці.

4 роки Свєта і Сєрьожа прожили на вулицях Запоріжжя. Спали під одним килимом, вкриваючись від дощу та гріючи ноги бездомними котами і собаками. Ділили на двох люки, теплотраси, закинуті будівлі, підвали, дахи, стрєльнуті цигарки, недопалки, блєваші, крадене бабло, випраний при першій можливості одяг (вони не бомжі, вони бродяги). І безпробудно бухали - тому що справжня-нах-романтика в цьому житті, сцуко, на запах як оббльована свобода, на дотик як закривавлені ласки, на вигляд як печінковий цироз і відбита селезінка, а на смак як заслинені ранкові поцілунки, приправлені дешевоалкогольним перегаром.

А однієї ночі Свєта впала в закинуту шахту на каміння і бите скло, з висоти 8 метрів.
Сєрьожа зійшов туди, ліг біля Свєти і помер.

Свєта пролежала в шахті разом з ним три доби. Зламана в кількох місцях нога не дозволяла встати. Виніс її звідти на руках підліток-граффітчик, який заблукав там в пошуках стін для малювання. 

Після лікарні й накладеного гіпсу Свєта жила в нас 2 місяці. Читала вголос з компа кримінальні мелодрами, малювала кольорових папуг, розмальовувала коней, набирала одним пальцем листи Сєрьожі та плакала ночами в подушку. На її прохання ми їздили в закинуту будівлю з шахтою перевіряти - лежить він там ще чи ні, на її прохання ставили за нього свічки в церквах. І вона ж одного разу за чаєм сказала, що 4 роки вуличного життя з Сєрьожою були найкращими зі всіх її 28 грьобаних літ.



Page generated Jul. 23rd, 2017 06:40 am
Powered by Dreamwidth Studios