tomoyemore: (nick blinko)
Коли за останніх півтора місяці кожного тижня по дві ночі проводиш на верхніх полках поїздів за маршрутом "Київ-Донбас-Київ" - в якийсь момент просочуєшся поїздами. Запахом колії позасанітарних зон. Впевненими поглядами красивих блондинистих провідниць, які не менш впевнено виходять курити в основний тамбур кожні 20 хвилин. Стуком пластикових стаканчиків з коньяком, якими чокаються знизу за столиком троє жінок-гінекологів. Діалогами з сусіднього купе на кшталт - "а если не пить и жене не изменять, то для чего, Вася, жить тогда?" Стає холодно. 

Проносяться уєздні донбаські містечка за вікном маршруток. Засніжені, з чорними борознами терикони - донбаські піраміди, величні пам'ятки похоронного мистецтва східного регіону. Почорнілі привиди діючих і недіючих шахт. Засипані листопадовим снігом і вугільним пилом, напіврозвалені хатини без видимих ознак людьского життя. Так починається ядерна зима на Донбасі. Точно така як в Фєнічєва:
Что я буду делать с тобой такой ядерной зимой
После первого термоядерного удара?
Что я буду делать с тобой такой ядерной зимой
Придет еще термоядерных ударов пара.
Что я буду делать с тобой такой ядерной зимой
Неземными цветами нас накроет божья кара,
Что я буду делать с тобой такой,
Той неизбежной, бесконечной ядерной зимой...

А на вокзалах і автостанціях, вбиваючи час, можна довго дивитись на людей в процесі зрощення з кріслами, і згадувати Міллера: "Не правда ли, они сидят как упавшие духом ангелы -- с поникшими крыльями и больными желудками? Не в те ли извечные несколько минут, когда они обречены оставаться наедине с собой, их крылья обретают опору в виде зонтичных спиц?" Правда, Генрі, правда. Тільки оті спиці від парасоль такі ламкі - особливо в очікуванні ядерної зими на Донбасі.

Електроширка. Черговий винахід обдарованих талантом до науки хімії випускників шкіл, пту і хімічних факультетів. 15 гривень за собівартістю = 10 кубометрів такого всепоглинаючого щастя, що організм не витримує й починає сочитись назовні гноєм. К. лежить в стаціонарі маленької лікарні уєздного города Д., з прогнившою до кістки ключицею. Лежить, дивиться в стелю і час від часу зіщулюється, відчуваючи швидкий прихід ядерної зими на Донбас. 

Дєд І. шкандибає в масці на костурах з палати стаціонару протитуберкульозного диспансеру уєздного города К. Худий як тріска, як і зрештою всі пацієнти тубстаціонарів. Біла маска на фоні лиця землистого кольору і впалих почорнілих очей виглядає занадто контрастно. В дєда ВІЛ, активна форма туберкульозу, гепатит С, вбита повністю печінка і ще безліч супутніх захворювань. Лікарі запевняють, що скоро кінець. А дєд з впевненістю каже: "Та ну, дочь, поживу еще, футбол так хочеться поганять" - і з ненавистю копає один з костурів. Тільки щоб йому цієї ненависті вистарчило пережити ядерну зиму на Донбасі.  

В виправній колонії уєздного города М. працює Анатольїч. Йому під 40, без сім'ї, без рідних, живе на території колонії, сильно заїкається. За відсутності медико-санітарної частини там, заміняє в'язням і лікаря, і психолога, і наглядача. "Медикаментів ніяких нема", - жаліється, "парацетамолу хоча б якогось протермінованого, а то що я можу зробити, як у них через день температура під 40. Холодно в камерах постійно. А тепер он зима наближається - що робити?" Показує власноруч підстрижені газони, посаджені квітники, помальовані паркани й турнікети. Веде в сторону приміщення, де ув'язнені зустрічаються з рідними. З неприхованою гордістю показує власноруч виготовлені клітки з велетенським кролями. "Дітям, які сюди приїжджають, дуже подобається", - усміхається Анатольїч. На кожній клітці зверху прибита табличка з ім'ям кроля: "Саша", "Коля", "Игорь", "Виталик", "Вася". Я дивлюсь на кроля в останній клітці й, видихнувши 9 грамів пари в ядерну зиму навколо, кажу йому: "Ну а що, Вася, жизнь - це ж вєщь, яка іде без коректур".  

tomoyemore: (Default)

Перший день квітня видався теплим і сонячним, якраз для трешової фотосесії. Місце (за нього спасибі оргам чергового EN-квесту та моїй команді) – свіжозакинутий двоповерховий стрип-клуб м. Львова «Свята Інквізиція», вул. Зелена 275. Безліч розбитих дзеркал на стінах, цілком пристойні залишки декорацій, напіврозвалена сцена і барна стійка, встелена документацією клубу підлога офісу, нові й використані панчохи танцівниць, нічліжки бомжів – усе в кращих традиціях жанру.

Під катом - меморіальна плита невідомій стриптизерці й решта слідів злочину )


Меморіальна плита невідомому бомжеві

 

tomoyemore: (Default)
Парашут – штука суперечлива. Клаптики землі, як на мапі – неймовірно красиво. Поганий вестибюлярний апарат – неймовірно хєрово.
 
На позначці 300 м згадалось як зі мною у віці 6-7 років без кількох целофанових кульочків батьки в АН не сідали. На позначці 500 м гостро переслідували два суперечливих бажання: а) загадити літак б) вистрибнути з нього нафіг, щоб уникнути долі першого. На позначці 700 м бажання вистрибнути з літака перетворилось на нав’язливу ідею. Інструктор певно ше не бачив таких благальних очей і молитовних жестів, які вказували на двері. На позначці 900 м все сталось, і отой крок був зовсім не страшним, дякуючи все тому ж вестибюлярному апарату.  
 
Далі декілька матів, бо дико трясе, декілька повітряних обертів через голову, стабілізація і час висмикувати червоне кільце. Урааа, думалось в небі. Шкода, думалось на землі. Вільне падіння після стабілізації – це, напевно, прекрасно. 

Далі купол парашуту Д5 1985 р.в. над головою, розчєковка запаски, щасливі крики „аааааа” під впливом порції адреналіну (порція кстаті менша, ніж при банджі-джампінгу). І земля, що наближається... Від візуального задоволення хочеться розслабитись і махати ногами. Потім згадуєш, що прямо перед нами двоє чуваків при приземленні зламали по одній нозі, а ще один чувак умудрився зламати дві ноги одночасно. Тому зі складеними за всіма правилами ногами, при відсутності вітру, виходить екстрам’яке приземлення на зоране поле.

А в цей час... бойова подруга Тетянка з вагою 45 кг ще довго висіла в повітрі, насолоджуючись краєвидами, після чого приземлилась на відстані двох метрів від хреста, де загинув спортсмен-парашутист...

Корочє прикольно, бо де ше можна походити в савєцкому шлємі для танкістів, насолодитися заохочувальними байками інструкторів про парашутистів мертвих-поламаних-висячих-добу-на-дереві, відчути себе спочатку какашкою, якою кидає в різні сторони, а потім осіннім листячком, яке помалу падає з дерева на землю, встигаючи при цьому насолодитися першим і останнім польотом перед довічним гниттям-розкладанням на землі ггг.


медузи якісь в морі

tomoyemore: (Default)
Негатив - день-дошч-болото-намети
 
П’ятниця. Розклалися в офіційному наметовому містечку, на рівень води в річці не глянули, довірились організаторам. Так красиво лєнточками було огороджено, викопані рівчаки для стоку води – похвально звісно ж, але варто думати трошки масштабніше, якщо ти організатор. Тому що. Ніч з суботи на неділю. Проливний дощ. Грають поляки. Ми наскрізь мокрі та в болоті з ніг до голови під сценою. Ведуча лізе на сцену і урочисто проголошує: “Люди, біжіть і рятуйте свої намети, бо річка піднімається”. Прибігаєм. Знаєтє ль, не надто приємно в глупу ніч по коліна в болоті під вигуки “бля, народ, це піздєц, шо тут робиться” - збирати рюкзаки, вивалювати речі і спальники на болото бо-хрєн-знає-де-той-чєхол-грьобаний-в-темноті-дівся, намацувати в болоті штирі від намету і шльопки, і передислоковуватися з тим всім мокроболотним у щось сухе й тепле, якщо таке існує. Коротше більшість з тих, хто провів залишки тієї ночі в грязєгідроспальниках на грязєгідрокеріматах, поїхали в неділю зранку додому. Розумніші поїхали ще в суботу вдень. А зовсім ідіоти, тоїсть ми, залишилися до кінця.  
 
Починати два дні підряд концерти на головній сцені з запізненням у більш ніж дві години – як мінімум некрасіво. Ото сидиш собі вечером в наметі, грієшся коньячком, виходиш посцяти в купальнику (з одягу сухий тільки один комплект, який треба берегти як зіницю ока), слухаєш монотонний дощ, звуки саундчеку, геніальні фрази людей, які проходять повз (щось на зразок “Я йобнутий, ти – йобнутий, і всі тут – йобнуті, шо в таку хуйню сюда приїхали”). Незаперечно цікаво, але ми взагалі то музику приїхали слухати. Музику на вечірній сцені. Денну сцену разом зі всіма денними атракціями провтикали через відсутність сухого одягу після нічних ісполнєній.
 
Пазітів - ніч-дошч-болото-музика
 
Ніч перша: Суцільний нічний кураж в дощ і в болоті. Хто не ковбасився тоді босяком в майках і без майок під сценою, а стояв далі під парасольками в дощовиках – провтикав пів життя. This is Ukrainian Glastonbury! Пофіг під яку музику. Giri – без жодного натяку на оригінальність, пофіг. Mamasweed – ах, ці реггі-вставочки, драйв зашкалював, саме під них мої патли перетворилися в болотні дреди, а біла маєчка, як і всі решту частини тіла, стали суцільного болотного кольору. Віктор Морозов та Мертвий Півень – класика, хоч місцями і повільно, як на мокрих з ніг до голови людей, яким бажано рухатись, щоб не замерзнути. Результати: Колись біла маєчка вже не відпереться(. Майстерно вивихнутий четвертий палець на лівій нозі(. Нічне купання в каналізації( - в темноті виглядало як річка. Мокра і холодна ніч в наметі з присмаком болота на губах, стукотом дощу по мозгах і мріями про фен. Тим не менше, те що творилося в перший день під нічною сценою – не повторилося вже ні на другий, ні на третій, і навряд чи ще колись повториться. Ну хіба вдасться вибратись колись на Гластонбері.
 
Ніч друга: Chilibombers – цікава суміш текстів на зразок “...и друг мой грузовик” (чи то “ідмг” на зразок чілібомберсів – не розберешся) + музики і манери виконання на зразок Шнурова. Народу під сценою місилося мало, порівняно з вчорашнім днем. Під час польських панків погребли рятувати намети. Зе Юкрейніенсів і Скарнемурти не чули – було вже не до музики.  
 
Ніч третя: Найкраща музична частина. Відсутність дощу, огороджене лєнточкою зловонне болітце під сценою. Народ – більшість мєсних славських і чистих приїжджих. “Пропала грамота” - прекрасні, як завжди. Групі „Файно” давно пора вже репертуар обновити. “Farben Lehre” як і минулого року, тупо зажигали. Оце називаєцця драйв чистої води, саме те, що потрібно. Нас з сєстрою розгребло нє-па-дєццкі. Тому лєнточки огорожі й два мєнти не завадили нам і ще кільком таким же дебілам втретє традиційно помісити зловонне болото під сценою, вкритися ним по вуха і набути його стійкого аромату. Повітряний поцілунок для сєстри від вокаліста Войтека все згладив. Останніми були стоградусні чехи (100С), які в плані музики сподобались найбільше за весь фест. Правда, решту народу явно фішку не рубали. А ми відривались майже на самоті майже під сценою до кінця.

п.с. Сєстра [livejournal.com profile] hipien, ну сєстра, ми ж олди ))
п.п.с. [livejournal.com profile] kotyfasolko, дякую, знаєш за що ))

tomoyemore: (Default)

теоретичне розкриття концепції емо-лузерства )


 

Присвячується з клятвою довічної любові моїм дорогим емо-лузерам
(клятву скріплено щедрою емо-лузерською сльозою)

tomoyemore: (Default)
Після чотирьохгодинного катання на лижах під проливним дощем…

Коли мокре все, включно з трусами і ліфчиком, а Гоголю Борделло в плеєрі в принципі пофіг…

Коли зовсім не хочеться думати про те, що попереду 5 годин дороги додому в рейсовому транспорті з пересадками в наскрізь мокрому одязі…

Коли фігачиш по всіх трасах майже на прямих лижах – людей і так обмаль, а повертати в лом (лом ломом)…

Коли на передостанній трасі в трубі при повороті заносить на край обриву…

Тоді розумієш, що десь отут є смисл… Навіть якщо раціонально пояснити це все ні собі, ні іншим чомусь не вдається…


tomoyemore: (Default)
Є в мене братан, пришиблений на всю голову, ібо пізньою осінню під дощем катається на віндсерфінгу на кар’єрі біля Шкла, а весною вишиває на сноуборді по підмерзлій траві в трусах. От і три роки тому поїхало нас, 8 штук, в Кам’янець-Подільський стрибати з банджою. Собссно стрибати збиралося тільки троє, решту - співчуваючі. Проте, під впливом адреналінового викиду трьох стрибнувших, йобнутись вниз головою у прірву висотою 54 м зважились ще троє.

Мені ж найбільше запам’яталося з того всього іржава платформа для стрибка, іржава конструкція для витягу, потрісканий гумовий канат (витримає-не витримає), шуточьки про відсутність внизу біля річки людини з багром (труп витягувати), 5-4-3-2-1-пішла! Далі пам’ять мені зраджує. Роздуплилась від іржавої металевої лєбьодки, яку спускають тобі вниз після стрибка. А ти в підвішаному стані вниз головою, похитуючись туди-назад як маятник, маєш впіймати лєбьодку, яка також похитується туди-назад з метою долбанути тебе по голові, і причепитись до неї карабіном. Ну і після того дикий викид адреналіну в кров, після якого ми заледве не стрибнули вниз другий раз, тільки без гумового канату.

Ащущєнія, звісно, нєзабиваємі. Найкраще їх вдалося описати мужичку з золотою цепурою на шиї, який стрибав після нас: “Ета лучше, чем єбатся” – кричав він, хитаючись на канаті. Повна ейфорія. 

А через кілька місяців дізналися, що стрибала звідти молода журналістка 22 років. Канат, витримавши перше розтяжку, після другої – обірвався (за правилами, гуму треба регулярно замінювати на нову, а оскільки коштує це дофіга, мужички його, здається, взагалі від початку її не міняли). Дівчина впала в річку, яка понесла її, ще живу, за течією (не було людини внизу, яка за правилами там мала бути). Був вечір, тому пошуки нічого не дали. Знайшли тіло тільки зранку. Ось така от прогулянка з задоволенням і не без моралі. 


Брат перший стрибає

tomoyemore: (Default)

Є література. Є геніальна література. А є білоруська геніальна література.
Вишуканий стиль, чудові метафори, надзвичайна глибина змісту, і кульмінаційний трагізм сюжету, після якого хочеться загорнутися в теплу ковдру і займатися особистісним ексейпізомом-онанізмом роздумувати про зло і несправедливість цього світу. 

Сірошка Пістончык. "Вожык" ("Їжачок")

У мяне жывець вожык. Чатыры лапкі, валасатае ябло і дахуішча іголак. Проста прэлесьць. Такое цуда-юда нават у найэкстрэмальных порнамройках ня ўсягда ўбачыш. Карацей, казачная зьвярушка. Аднак іменьне брата свайго меншага накладваець некаторыя абязацільствы. Карміць ябучымі мышамі і паіць малачком. Ну, тут вы, канешне, дабавіце – а гаўно? Спакуха, дарагі мой чытаціль. Вожык смышлёны. Сярэ акуратна і толькі з балкона. У халады, канечна, прыходзіца хуярыць у мусарапровад. Але вож ня крыўдлівы, панімае, што сарцір для чэлавека – дзела сьвятое. І суваць туды свой нос небясьпечна. 

Як лясному стварэньню важу неабхадзімае сьвежае паветра.Бо іначэ ж здохне. Кварцера - гэта, ўсё-такі, ня Галівуд. Пагэтаму па начах ён на вуліцэ: адрываеца па поўнаму. У гэтам сэнсе мой пятомец – Жывёла з вілікай буквы. Ябе усё, што сапіць, рычіць і варушыца. Акрамя людзей, канечна. Першымі пайшлі ў расход кацяткі. Патом я стаў заўважаць возля дома згвалтаваныя тушкі маленькіх пцічэк. Але ўсё гэта была хуйня. Пака гэтая пахатлівая калючая бесьція ня пачала заглядаца на маіх крошэк гуппі. Я ўзбясіўся. Якога хуя, думаю, ты так распусьціўся. Ніякага пачуцьця меры і прылічыя. А ёж усё ня ўнімаўся. І тагды мяне асяніла. У нядзельку я дастаў з кладоўкі купу дошачак і скалаціў забаўку ў відзе яжыхі. Натыркаў згары гвозьдзікаў, выразаў ззаду дзюрачку – шэдэўр ды й толькі. Мой азабочаны сябрук ня ўехаў у хітрасьць і ўлюбіўся ў дзераўляны агрэгат. Такіх далбаёбаў я шчэ ня відаў. І такога порэва тожа.

А пот
ым прыйябеніла восень. Іголкі з макрадупага госьця паабсыпаліся і ёж замаркоціўся. Падкралася зіма, і ён залёг у такі няўротябены сон, што так, сука, і ня прачнуўся. Пязда, падумаў я тагды.

Похараны бы
лі сьціплымі. Дзьве кашыхі блажэнна зырылі як я трамбую лысае цельца ў ямку. У дупу дзьмуў пранізьлівы вецер. І вапшчэ, унутры было вельмі-вельмі хуёва. Толькі потым я дазнаўся, што яжы ўпадаюць на зіму ў сьпячку.

От жэж, бля!
І чаму я, підарас, такі ніначытаны? 

п.с. Інший геніальний твір - про шапку - тут: http://pistonczyk.livejournal.com/37623.html , ну і собссно жж геніального автора

Profile

tomoyemore: (Default)
tomoyemore

March 2015

S M T W T F S
1234567
89 1011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 04:37 am
Powered by Dreamwidth Studios