tomoyemore: (Default)
Парашут – штука суперечлива. Клаптики землі, як на мапі – неймовірно красиво. Поганий вестибюлярний апарат – неймовірно хєрово.
 
На позначці 300 м згадалось як зі мною у віці 6-7 років без кількох целофанових кульочків батьки в АН не сідали. На позначці 500 м гостро переслідували два суперечливих бажання: а) загадити літак б) вистрибнути з нього нафіг, щоб уникнути долі першого. На позначці 700 м бажання вистрибнути з літака перетворилось на нав’язливу ідею. Інструктор певно ше не бачив таких благальних очей і молитовних жестів, які вказували на двері. На позначці 900 м все сталось, і отой крок був зовсім не страшним, дякуючи все тому ж вестибюлярному апарату.  
 
Далі декілька матів, бо дико трясе, декілька повітряних обертів через голову, стабілізація і час висмикувати червоне кільце. Урааа, думалось в небі. Шкода, думалось на землі. Вільне падіння після стабілізації – це, напевно, прекрасно. 

Далі купол парашуту Д5 1985 р.в. над головою, розчєковка запаски, щасливі крики „аааааа” під впливом порції адреналіну (порція кстаті менша, ніж при банджі-джампінгу). І земля, що наближається... Від візуального задоволення хочеться розслабитись і махати ногами. Потім згадуєш, що прямо перед нами двоє чуваків при приземленні зламали по одній нозі, а ще один чувак умудрився зламати дві ноги одночасно. Тому зі складеними за всіма правилами ногами, при відсутності вітру, виходить екстрам’яке приземлення на зоране поле.

А в цей час... бойова подруга Тетянка з вагою 45 кг ще довго висіла в повітрі, насолоджуючись краєвидами, після чого приземлилась на відстані двох метрів від хреста, де загинув спортсмен-парашутист...

Корочє прикольно, бо де ше можна походити в савєцкому шлємі для танкістів, насолодитися заохочувальними байками інструкторів про парашутистів мертвих-поламаних-висячих-добу-на-дереві, відчути себе спочатку какашкою, якою кидає в різні сторони, а потім осіннім листячком, яке помалу падає з дерева на землю, встигаючи при цьому насолодитися першим і останнім польотом перед довічним гниттям-розкладанням на землі ггг.


медузи якісь в морі

tomoyemore: (Default)
Після чотирьохгодинного катання на лижах під проливним дощем…

Коли мокре все, включно з трусами і ліфчиком, а Гоголю Борделло в плеєрі в принципі пофіг…

Коли зовсім не хочеться думати про те, що попереду 5 годин дороги додому в рейсовому транспорті з пересадками в наскрізь мокрому одязі…

Коли фігачиш по всіх трасах майже на прямих лижах – людей і так обмаль, а повертати в лом (лом ломом)…

Коли на передостанній трасі в трубі при повороті заносить на край обриву…

Тоді розумієш, що десь отут є смисл… Навіть якщо раціонально пояснити це все ні собі, ні іншим чомусь не вдається…


tomoyemore: (Default)
Є в мене братан, пришиблений на всю голову, ібо пізньою осінню під дощем катається на віндсерфінгу на кар’єрі біля Шкла, а весною вишиває на сноуборді по підмерзлій траві в трусах. От і три роки тому поїхало нас, 8 штук, в Кам’янець-Подільський стрибати з банджою. Собссно стрибати збиралося тільки троє, решту - співчуваючі. Проте, під впливом адреналінового викиду трьох стрибнувших, йобнутись вниз головою у прірву висотою 54 м зважились ще троє.

Мені ж найбільше запам’яталося з того всього іржава платформа для стрибка, іржава конструкція для витягу, потрісканий гумовий канат (витримає-не витримає), шуточьки про відсутність внизу біля річки людини з багром (труп витягувати), 5-4-3-2-1-пішла! Далі пам’ять мені зраджує. Роздуплилась від іржавої металевої лєбьодки, яку спускають тобі вниз після стрибка. А ти в підвішаному стані вниз головою, похитуючись туди-назад як маятник, маєш впіймати лєбьодку, яка також похитується туди-назад з метою долбанути тебе по голові, і причепитись до неї карабіном. Ну і після того дикий викид адреналіну в кров, після якого ми заледве не стрибнули вниз другий раз, тільки без гумового канату.

Ащущєнія, звісно, нєзабиваємі. Найкраще їх вдалося описати мужичку з золотою цепурою на шиї, який стрибав після нас: “Ета лучше, чем єбатся” – кричав він, хитаючись на канаті. Повна ейфорія. 

А через кілька місяців дізналися, що стрибала звідти молода журналістка 22 років. Канат, витримавши перше розтяжку, після другої – обірвався (за правилами, гуму треба регулярно замінювати на нову, а оскільки коштує це дофіга, мужички його, здається, взагалі від початку її не міняли). Дівчина впала в річку, яка понесла її, ще живу, за течією (не було людини внизу, яка за правилами там мала бути). Був вечір, тому пошуки нічого не дали. Знайшли тіло тільки зранку. Ось така от прогулянка з задоволенням і не без моралі. 


Брат перший стрибає

Page generated Jul. 23rd, 2017 06:42 am
Powered by Dreamwidth Studios