А нє спєть лі мнє пєсню а любві...

Свєта - масквічька. В Москві зустріла Сєрьожу з Запоріжжя, який на пероні перед від"їздом поставив їй запитання: "Їдеш зі мною в Україну?".

І Свєта поїхала. Тому що любов з мутним майбутнім на одній шальці терезів, сцуко, явно переважує розлучених батьків-алкоголіків та омріяну з дитинства роботу в московському цирку на іншій шальці.

4 роки Свєта і Сєрьожа прожили на вулицях Запоріжжя. Спали під одним килимом, вкриваючись від дощу та гріючи ноги бездомними котами і собаками. Ділили на двох люки, теплотраси, закинуті будівлі, підвали, дахи, стрєльнуті цигарки, недопалки, блєваші, крадене бабло, випраний при першій можливості одяг (вони не бомжі, вони бродяги). І безпробудно бухали - тому що справжня-нах-романтика в цьому житті, сцуко, на запах як оббльована свобода, на дотик як закривавлені ласки, на вигляд як печінковий цироз і відбита селезінка, а на смак як заслинені ранкові поцілунки, приправлені дешевоалкогольним перегаром.

А однієї ночі Свєта впала в закинуту шахту на каміння і бите скло, з висоти 8 метрів.
Сєрьожа зійшов туди, ліг біля Свєти і помер.

Свєта пролежала в шахті разом з ним три доби. Зламана в кількох місцях нога не дозволяла встати. Виніс її звідти на руках підліток-граффітчик, який заблукав там в пошуках стін для малювання. 

Після лікарні й накладеного гіпсу Свєта жила в нас 2 місяці. Читала вголос з компа кримінальні мелодрами, малювала кольорових папуг, розмальовувала коней, набирала одним пальцем листи Сєрьожі та плакала ночами в подушку. На її прохання ми їздили в закинуту будівлю з шахтою перевіряти - лежить він там ще чи ні, на її прохання ставили за нього свічки в церквах. І вона ж одного разу за чаєм сказала, що 4 роки вуличного життя з Сєрьожою були найкращими зі всіх її 28 грьобаних літ.