Ядерна зима на Донбасі

Коли за останніх півтора місяці кожного тижня по дві ночі проводиш на верхніх полках поїздів за маршрутом "Київ-Донбас-Київ" - в якийсь момент просочуєшся поїздами. Запахом колії позасанітарних зон. Впевненими поглядами красивих блондинистих провідниць, які не менш впевнено виходять курити в основний тамбур кожні 20 хвилин. Стуком пластикових стаканчиків з коньяком, якими чокаються знизу за столиком троє жінок-гінекологів. Діалогами з сусіднього купе на кшталт - "а если не пить и жене не изменять, то для чего, Вася, жить тогда?" Стає холодно. 

Проносяться уєздні донбаські містечка за вікном маршруток. Засніжені, з чорними борознами терикони - донбаські піраміди, величні пам'ятки похоронного мистецтва східного регіону. Почорнілі привиди діючих і недіючих шахт. Засипані листопадовим снігом і вугільним пилом, напіврозвалені хатини без видимих ознак людьского життя. Так починається ядерна зима на Донбасі. Точно така як в Фєнічєва:

Что я буду делать с тобой такой ядерной зимой
После первого термоядерного удара?

Что я буду делать с тобой такой ядерной зимой
Придет еще термоядерных ударов пара.

Что я буду делать с тобой такой ядерной зимой
Неземными цветами нас накроет божья кара,

Что я буду делать с тобой такой,
Той неизбежной, бесконечной ядерной зимой...

А на вокзалах і автостанціях, вбиваючи час, можна довго дивитись на людей в процесі зрощення з кріслами, і згадувати Міллера: "Не правда ли, они сидят как упавшие духом ангелы -- с поникшими крыльями и больными желудками? Не в те ли извечные несколько минут, когда они обречены оставаться наедине с собой, их крылья обретают опору в виде зонтичных спиц?" Правда, Генрі, правда. Тільки оті спиці від парасоль такі ламкі - особливо в очікуванні ядерної зими на Донбасі.

Електроширка. Черговий винахід обдарованих талантом до науки хімії випускників шкіл, пту і хімічних факультетів. 15 гривень за собівартістю = 10 кубометрів такого всепоглинаючого щастя, що організм не витримує й починає сочитись назовні гноєм. К. лежить в стаціонарі маленької лікарні уєздного города Д., з прогнившою до кістки ключицею. Лежить, дивиться в стелю і час від часу зіщулюється, відчуваючи швидкий прихід ядерної зими на Донбас. 

Дєд І. шкандибає в масці на костурах з палати стаціонару протитуберкульозного диспансеру уєздного города К. Худий як тріска, як і зрештою всі пацієнти тубстаціонарів. Біла маска на фоні лиця землистого кольору і впалих почорнілих очей виглядає занадто контрастно. В дєда ВІЛ, активна форма туберкульозу, гепатит С, вбита повністю печінка і ще безліч супутніх захворювань. Лікарі запевняють, що скоро кінець. А дєд з впевненістю каже: "Та ну, дочь, поживу еще, футбол так хочеться поганять" - і з ненавистю копає один з костурів. Тільки щоб йому цієї ненависті вистарчило пережити ядерну зиму на Донбасі.  

В виправній колонії уєздного города М. працює Анатольїч. Йому під 40, без сім'ї, без рідних, живе на території колонії, сильно заїкається. За відсутності медико-санітарної частини там, заміняє в'язням і лікаря, і психолога, і наглядача. "Медикаментів ніяких нема", - жаліється, "парацетамолу хоча б якогось протермінованого, а то що я можу зробити, як у них через день температура під 40. Холодно в камерах постійно. А тепер он зима наближається - що робити?" Показує власноруч підстрижені газони, посаджені квітники, помальовані паркани й турнікети. Веде в сторону приміщення, де ув'язнені зустрічаються з рідними. З неприхованою гордістю показує власноруч виготовлені клітки з велетенським кролями. "Дітям, які сюди приїжджають, дуже подобається", - усміхається Анатольїч. На кожній клітці зверху прибита табличка з ім'ям кроля: "Саша", "Коля", "Игорь", "Виталик", "Вася". Я дивлюсь на кроля в останній клітці й, видихнувши 9 грамів пари в ядерну зиму навколо, кажу йому: "Ну а що, Вася, жизнь - це ж вєщь, яка іде без коректур".